ЗАКОНИ
Ще ніколи Османська імперія не була такою безмежною. Сулейманові дісталися в спадок Анатолія і Румелія, Сірія і Єгипет, Мекка з Медіною і Греція, тепер став він володарем Угорщини і Паннонії, Чорного моря, Вірменії, Грузії, Іраку, Йємену, всієї Північної Африки аж до Марокко, його царство охоплювало майже все Середземне море, сягало Каспію, Перської затоки і Червоного моря. Необмежена влада, яку мав султан над військом, помагала йому долати всіх своїх ворогів, тримати в послуху народ власний і всі завойовані землі. В одній руці шабля, в другій — закон. Сулейман був переконаний, що істина — тільки одна і він її пророк, світ — розпутний, і його обов'язок оновити, очистити й порятувати його. Недарма ж у корані записано, що весь світ розділено на дар аль-іслам — країни ісламу, і дар аль-харб — країни війни. Неспинно й невтомно мали йти сини ісламу в країни війни, завойовувати і підкоряти їх і наводити там лад. А лад — це закони, це звичаї й настанови, яких ніхто не може уникнути. Залізний порядок, вироблений протягом цілих століть володарювання, та ще й помножений на тисячолітній досвід кочових орд, де все було доцільно, де утримувалося лише корисне й потрібне, а все несуттєве, обтяжливе, шкідливе відкидалося послідовно й жорстоко, неминуче має призвести до того, що османська держава своєю міцністю перевершуватиме все знане в діях людства. Все мало відповідати своєму призначенню в цій державі. Від султана до найостаннішого раба, до найнікудишпішого пса, який плентається за караваном.
Система провин і визнання була така заплутана, що людські істоти, налякані й знеособлені, почувалися знікчемнілими й безсилими, як муха в павутинні. Тут діяла доктрина, яку проголосив колись ще Платон,— про необхідність у державі гонінь і знущань. Окрема людина не являє собою ніякої цінності. Головне — держава, якій має підкорятися все живе й неживе. Народжуються діти, будуються городи, гинуть герої, ріки течуть, ліси шумлять, трави зеленіють, збіжжя колоситься, сонце сяє, місяць світить — усе для держави.
Султан вів своє військо на захід, південь, на схід, урочисто проголошуючи при цьому, що несе новим землям, які лежать мовби в заціпенінні, закони, закони й закони. Чи випливає війна з якогось права—це ніколи його не обходило. Війна просто розпочинається — ось і все. Справедливість повинна опиратися на силу. Безсилі мають приймати закони великих із вдячністю й покорою. Кожній землі, краю, провінції, місцевості, кожній групі віруючих, племені, ремісникам і землеробам — свій окремий закон, званий рішучим словом "канун".
Ще на початку царювання Сулейманового нішанджія Сейді-бег склав "Канун-наме султана Сулеймана", майже цілком переписавши цю книгу з "Капун-наме" Мехмеда Фатіха, завойовника Царгорода, найвищого взірця для Сулеймана. Згодом великі муфтії Алі Джемалі й Кемаль-паша-заде поповнювали Сулейманову книгу законів, а його останній великий муфтій Мехмед Абусууд, який утримався при султанові до самої його смерті, разом із своїм падишахом невтомно доповнював і уточнював "Канун-наме", так що Сулейман увійшов у історію під іменем Кануні, тобто Законодавець.
Майже тисячолітня мудрість зібрана була в праві, утверджуваному Сулейманом. Мудрі пояснення правил шаріату імама Абу-Ханіфа, гробницю якого відшукав і відбудував Сулейман у час завоювання Багдада; учнів Абу-Ханіфа Абу Юсофа і Шейбані;
"Мохтасар" багдадця Кодурі, "Хідайє" Бурханеддіна Марагінського, "Мольтан аль-абхор" Ібн-Ібрагіма Халебського — на ці великі й мудрі зібрання опирався султан, у кожному своєму фір-мані неодмінно зазначаючи, що фірман узгоджений з шаріатом і давніше усталеними канунами. Водночас він розумів, що людей слід заспокоювати не так справедливими законами, як обіцянками створити ці закони, бо обіцянки завжди привабливіші за дійсність. Для бідних закон — це втіха в тих лихах, які виникають від сили й гніту. Для завойованих — це обіцянка, що нові володарі будуть милостивіші за попередніх.
В законі — або ж божество, тобто забобони, або ж насильство, тобто завоювання народів вогнем і мечем. Царство аллаха досягається терпінням, земні царства завойовуються силою. Вміло пов'язати потрібні султанові закони зі звичаями, корисними для життя людей,— це дає оманливе відчуття справедливості, як мовиться в приказці: "Обіцяти свічі всім угодникам, щоб позбутися напастей". Звичаї лишалися незмінними, кануни множилися. Султан не відміняв попередніх законів, а невтомно вигадував нові, мовби намагаючись ствердити істину, що, коли невігластво панує в суспільстві, а безлад — в умах, тоді закони плодяться з такою силою, що їх незмога не тільки застосовувати й виконувати, а навіть прочитувати. Тільки чорний люд і дрібні власники підкоряються закону. Багаті керуються власними вигодами, а не законами.
Держава слабне через тривалість зла. Люди попервах вважають його безкінечним, та досить їм один раз знайти вихід — і вже незмога їх зупинити. Держава, безмежно розростаючись, водночас ослаблюється. А людина? Будь-яка велич відносна. Хто захоплює лев'ячу частку, оздоблює й озброює проти себе всіх інших.
І тут запановує сила, вища за всі закони, і зветься вона:
страх. Він найперший спільник султанської влади. Страх перед султанським всевладдям тримає в покорі всіх — од великого візира до спахіїв. Але й влада падишаха завжди обмежена страхом перед можливістю двірпевого перевороту, яничарського бунту і тими межами, до яких доходить готовність підданих покорятися й платити податки.
Сулейман щосили вдавав справедливого султана, охоче посилаючись на приклад великого Фатіха. Мехмед Завойовник ніколи не звинувачував неправедних суддів, а просто велів здирати з них шкіру, говорячи: "Якщо обростуть знову шкірою, то проститься їм їхня провина". А шкіри велів вичиняти, набивши ватою, прибивати гвіздками в судах і писати на них: "Без такої суворості правду в царстві ввести неможливо. Як кінь під царем без узди, так царство без грози".
Фатіх ввів правило винним пити шербет, перехилившись через гострий меч, наставлений на горло. Жадібному меч горло перетне, а праведний доведе свою мову до кінця. Нагих злочинців кидали в темницю, де схована була бритва. Хто знайде бритву й заріже іншого, той і правий, так захотів аллах.