Моор (з жахом наближається до нього). Стій!
Герман (скрикує). Ой лихо!
Моор. Стій, кажу тобі!
Герман. Горе! Горе! Горе! Все розкрито!
Моор. Стій! Говори! Хто ти? Чого ти тут? Говори!
Герман. Згляньтесь, згляньтесь, суворий пане!.. Вислухайте *хоч слово, раніше ніж вбити мене.
Моор (виймаючи шпагу). Що ж я почую?
Герман. Правда, ви заборонили мені під страхом смерті... Але я не міг інакше... не смів! Є бог на небі... Там ваш рідний батько. Я зглянувся на нього... Вбийте мене!
Моор. Тут криється якась таємниця... Признавайся! Говори! Я хочу знати все.
Голос (із башти). Горе! Горе! Це ти, Германе, там розмовляєш? З ким ти розмовляєш, Германе?
Моор. Там внизу ще хтось... Що тут діється? (Підбігає до башти.) Чи не в'язень там, відкинутий людьми? Я визволю його з кайданів...— Озвися ще раз! Де двері?
Герман. О, змилуйтесь, пане! Не йдіть далі, пане... з милосердя пройдіть мимо! (Заступає йому дорогу.)
Моор. Чотири замки! Геть! Я мушу дізнатись... Стать же мені вперше у пригоді, злодійське знаряддя! (Виймає відмички і відмикає гратчасті двері.)
З глибини башти виходить старик, висхлии як скелет.
Старик. Згляньтесь на нещасного! Згляньтесь! Моор (з жахом відступає). Це голос мого батька! Старий Моор. Дякую тобі, о боже! Настала година визволення.
Моор. Дух старого Моора! Що потривожило тебе в домовині? Чи ти пішов на той світ з тягарем якогось гріха, що загородив тобі вхід у двері раю? Я відслужу по тобі не одну месу, щоб вернути блуденну душу до її вітчизни. Чи не закопав ти в землю золото вдовиць і сиріт, що опівнічної години стогнучи блукаєш тут? Я вирву підземний скарб з кігтів самого заклятого дракона, хоча б він вивергав на мене тисячі пекельних вогнів і вищиряв свої гострі зуби на мою шпагу... Чи ти прийшов відповісти мені на запитання, загадку вічності розгадати? Говори, говори! Я не з тих, що від страху полотніють.
Старий Моор. Я зовсім не привид. Доторкнись до мене, я живу, але яким нещасним, жалюгідним життям!
Моор. Як? Хіба ти не був похований?
Старий Моор. Так, я був похований... вірніше — здохлий пес лежить у склепі моїх батьків, а я вже цілих три місяці томлюся в цьому темному підземеллі, куди й промінь сонця ніколи не сягає, де теплий вітрець ні разу мене не обвіяв, де ніхто з моїх друзів мене не відвідав, де каркають дикі ворони і виють в опівнічну пору пугачі.
Моор. Небо й земля! Хто ж це зробив?
Старий Моор. Не проклинай його!.. Це зробив мій син Франц.
Моор. Франце, Франце! О вічний хаосе1!
Старий Моор. Коли ти людина і є в тебе людське серце, невідомий мій визволителю, то послухай про горе батька, яке йому власні ж його сини уготували... Ось уже три місяці волаю я до цих глухих мурів, висічених у скелях, але тільки порожня луна передражнювала мої скарги. Отож, якщо ти людина і є в тебе людське серце...
Моор. На ці поклики навіть дикі звірі повибігали б із своїх лігв.
Старий Моор. Я ще лежав на ложі слабування і ледве починав одужувати після тяжкої хвороби, коли до мене привели чоловіка, який запевняв, що мій первісток загинув у бою; він приніс меч, облитий його кров'ю, і переказав його останні слова, що ніби моє прокляття довело його до розпачу і смерті в бою.
Моор (швидко відвернувшись од нього). Усе ясно!
Старий Моор. Слухай далі! Я знепритомнів від цієї
1 Вічний хаос — первісний порожній простір, а потім безладна мішанина елементів, з яких, за уявленнями стародавніх греків, нібито утворився всесвіт.
звістки. Мене, видно, визнали за померлого, бо коли я прийшов до пам'яті, то вже лежав у труні, оповитий саваном, як мрець. Я почав дряпати віко труни. її відкрили. Навколо була темна-темна ніч, мій син Франц стояв передо мною... "Як! — скрикнув він жахливим голосом,— невже ти житимеш вічно?" — і в ту ж мить віко труни знову закрилось. Від грому цих слів я знову знепритомнів. Коли я знову прийшов до пам'яті, то почув, що труну підняли і з півгодини везли на повозі. Нарешті, її знов відкрили... я опинився перед входом у цей склеп, біля мене стояли мій син і той чоловік, що приніс закривавлений меч мого Карла. Десятки разів обнімав я його коліна і просив, і благав, і знов обнімав їх, і заклинав,— батькові благання не зворушили його серця... "У підземелля цю стару шкуру! — загримів він на все горло.=—Досить уже він пожив!" — і мене безжалісно зіпхнули вниз, і мій син Франц сам замкнув за мною двері.
Моор. Це неможливо, неможливо! Ви, мабуть, помилились.
Старий Моор. Може, й помилився. Слухай далі, але стримай свій гнів! Так лежав я двадцять годин, і жодна людина не згадала про мене. Та нога людська й не ступала по цих місцях пустинних, бо, за народним переказом, привиди моїх предків никають серед цих руїн, брязкаючи ланцюгами і стиха наспівуючи опівночі похоронних пісень. Нарешті, я чую — двері знову відчинилися, цей чоловік приніс мені хліб та воду і відкрив мені, що мене приречено на голодну смерть і що він важить своїм життям" коли довідаються, що він мене годує. Ці злиденні крихти підтримували мене досить довго, але безнастанний холод... сморід моїх нечистот... безмежне горе... Сили мої виснажувались, тіло знемагало. Тисячу разів у сльозах благав я бога послати мені смерть,, але, видно, ще не сповнилась міра моєї кари... або якась несподівана радість мене дожидає, що я якимсь чудом все це витримав. Але я по заслузі терплю ці муки... Мій Карл! Мій Карл!.. він же й до сивої волосинки ще не дожив.
Моор. Досить! Вставайте, колоди ви, опудала задубілі, сплюхи ліниві й нечулі! Вставайте! Ніхто не прокидається? (Стріляє з пістоля над розбійниками, що сплять.)
Розбійники (переполохані). Е-гей! Е-гей! Що там трапилось?
Моор. Невже ця оповідь не розвіяла вашої дрімоти? Вона ж могла б і од вічного сну розбудити! Подивіться! Подивіться! Світові закони забавкою стали, розпався зв'язок природи, древній розбрат на волі, син убив свого батька!
Розбійники. Що каже отаман?
Моор. Ні, не вбив!.. Це слово занадто лагідне!.. Син тисячу разів колесував батька, садовив на палю, катував, шкуру з нього здирав! Але й ці слова надто людяні!.. Від цього й сам гріх по-
червоніє, від цього й канібал 1 здригнеться, до цього жоден диявол не додумався б повік!.. Син — свого власного батька... О, гляньте сюди, гляньте сюди! Він знепритомнів... у цьому підземеллі син — свого батька... холод... нагота... голод... спрага... О, гляньте ж, гляньте!.. Це мій рідний батько, я признаюсь вам!