— З журналістами якось домовимось. У мене для цього € Олексій Кирилович,— сказав Карналь, щоб одчепився Кучмієнко.
— Мої кадриї — вдоволено засміявся той. Ніколи не приховував своїх дій. "Мої кадри!" Коли Карналь прибирав цих людей через невідповідність, Кучмієнко знаходив ще гірших.
— Ти от що,— сказав йому Карналь,— за тобою план соці* ального розвитку об'єднання. Де він? Чи ждеш, поки почнеться десята п'ятирічка?
Кучмієнко ніби чекав цього, відразу зашарудів на тім кінці проводу паперами, став вичитувати:
— План буде з таких розділів. Перший: загальна соціально-економічна характеристика об'єднання і його перспективні наукові завдання. Другий: вдосконалення соціальної структури колективу...
— Стривай,— перепинив його Карналь,— це я знаю. Всі знають. А де розробки? Конкретні розробки потрібні. Інститут Патона, до речі, вже подав свій план.
— То ж інститут Патона...
Карналь поклав трубку, не слухаючи виправдань Кучмієнка, покликав Олексія Кириловича. Той слизнув до кабінету, мов тінь, наблизився й не наблизився, був, мабуть, між Карналем і Кучмієнком, між небом і землею, між присутністю й прихованою відсутністю, невловимий і непевний чоловік, якого не звинуватиш, але яким і не захопишся занадто.
— Що у нас сьогодні? — спитав академік.
— Я зв'язався з тою журналісткою,— тихо мовив помічник.
— Здається, я просив вас відкласти цю справу.
— Вона вже тут.
— Де?
— У приймальні.
— Чому ж не попередили мене?
— Ви сказали, як у вас буде "вікно". Я вибрав.
Дивне життя. Тебе навіть не питають. Знаходять "вікна" в твоєму часі й пхають туди хто що хоче. Кожен вимагає від тебе, кожному щось потрібно, кожному маєш давати, давати, давати і що далі, то більше, стаєш мовби своєрідним пристроєм, автоматом, який приводиться в дію вже й не монеткою, а найрізноманітнішими засобами: телефонним дзвінком, голосом, поглядом, бажанням, примхою, усмішкою, невловимим настроєм. Про. твій настрій ніхто ніколи не спитає, не потурбується. Попервах згадували про Айгюль, співчували йому, теп.ер забули, але ж не забув він!
— Гаразд, кличте, хай увійде.
Олексій Кирилович вислизнув з кабінету, моргнув змов* ницьки до Анастасії, встиг шепнути їй на ходу: "Не в настрої". Тихо причинив за нею двері, лишив віч-на-віч з академіком. Карналь підвівся назустріч молодій жінці, запросив сісти.
— Мене ви знаєте,— сказав після привітання,— дозвольте спитати, як маю звертатися до вас
— Мене звуть Анастасія.
— Себто Настя.
— Можна й так, але я б хотіла зостатися Анастасією.
Була висока, худа, мовби сповита. Карналь не любив високих жінок, та й взагалі про це йому не йшлося.
— Слухаю вас.
— Ваш помічник...
— Облишмо помічників.
— Редакція наша має намір розпочати рубрику "Розповіді відомих людей про один день на війні".
— Як розуміти: відомих?
— Буквально.
— Але ж я не маршал, не генерал, не Герой Радянського Союзу.
— Ви академік. Вас могли вбити, людство втратило б рідкісний ум.
— Війна не вибирала. Цілком імовірно, що мільйони набагато цінніших умів утрачено трагічно й безповоротно.
— Ось гому спогади таких людей, як ви, мали б особливу цінність...
—: На жаль, моя професія не дає змоги віддаватися спогадам. Не кажучи про моє небажання. Гадаю, ви не станете мене змушувати.
Анастасія блиснула на нього чорними очима, в погляді була майже зненависть, Карналь уловив це, подумав, що мав би повестися з дівчиною трохи ласкавіше, але щось йому заважало. Це вже було й зовсім нестерпно. Мало з нього брали ідей, теорій, енергії, безсонних ночей, постійного нелюдського напруження — тепер хочуть ще спогадів!
— Я надто зайнятий чоловік,— сказав він майже суворо.
— Людина не може бути одновимірною.
— Спасибі, що просвітили.
— Ви дозволите бодай сфотографувати вас?
— Навіщо?
— Ми не змогли дати вашу фотографію до звіту про зустріч учених з журналістами. В мене просто не вийшов ваш знімок. Ви здалися мені... не дуже фотогенічним.
— Гадаєте, в мені побільшало фотогенічності?
— Тоді я не дуже старалася. Тепер спробую.
— Мабуть, це страшно марудна справа: позувати.
— Не турбуйтеся. Ця камера автоматична. Вона все зробить сама.
— Тоді...
— Ви хочете спитати, навіщо тут я?
— Приблизно.
— Заодно вам хочеться викинути звідси й мою японську камеру.
— Вгадали.
— Знаєте, мені теж якось нецікаво тут. Мені й... моїй камері. Ви просто рідкісно нецікавий чоловік. Нічого повчального. Ваш мозок — цілком можливо, але як людина...
Карналь засміявся. Так з ним давно ніхто не розмовляв.
Анастасія вже йшла до дверей. Так ліпше. Він ніколи не карався думкою, коли отак доводилося буквально виборювати собі якусь крихту часу, відбиваючись від настирливості й цікавості безлічі людей, яким просто нічого було робити. Ця дівчина належить до тієї поширеної нині категорії людей, які, абсолютно нічого не вміючи робити, ладні базікати про все на світі, виказувати поінформованість, вдаючи, що саме вони вирішують усі проблеми.
— До речі, моїй доньці, мабуть, стільки ж років, як і вам,— несподівано для самого себе сказав Карналь навздогін Аиастасії.
Вона зупинилася вже коло дверей, глянула на нього без цікавості.
— Очевидно, я повинна сказати, що моєму батькові стільки, як вам. На жаль, це не відіграє ніякої ролі.
— Помиляєтесь, у цьому світі все відіграє роль і має значення. Для початку ви мали б записати спогади про війну вашого батька.
— Він загинув.
— На війні? Але ж...
— Ви хочете сказати, що тоді я ще не могла народитися? Він загинув, коли я вчилася в дев'ятому класі. Випробовуючи нову військову техніку.
— Пробачте, коли зробив вам боляче.
— Але про війну він мені не. розповідав ніколи. Не знаю чому. Може, власним дітям батьки ніколи про це не розповідають. Мені здається, що навіть генерали розповідають лише чужим дітям — не своїм. Піонерам, червоним слідопитам...
— А ваш батько...
— Він був полковник... Карналь зітхнув.
— Я тільки лейтенант.
— Але тепер вам, мабуть, давно вже надали звання генерала?
— Забули так само, як забули послухати мої воєнні спогади. Здається, ніхто ніколи, окрім...
Він сказав "окрім" і замовк. Анастасія вже не могла так піти звідси, відчуваючи, що їхня розмова з неприемно-офіційної несподівано прибрала характеру майже інтимного. Піти звідси — означало покинути цього чоловіка з його болем, а що Карналь був сповнений болю — це Анастасія бачила виразно й напевно.