Знов треба було просити Жору. Той знайшов шматок дроту. Джансуг сяк-так прикріпив блузку до весла, ніяково всміхнувся до Анастасії: ніяк не міг збагнути, навіщо це. А чув же, як вона вранці обіцяла підняти над човном білий прапор. Невже в чоловіків така куца пам'ять? Чи вони слухають лише самих себе?
— Давай сюди! — скомандувала майже сердито. Підняла весло, біла блузка затріпотіла на вітрі, весло рвалося з рук, гуділо, мовби аж пригальмовувало човна, так що Костик поглянув угору майже злякано.
— Що ти вигадала? — спитав насторожено.
— Лежи, дихай,— порадила йому Анастасія.
У далеких бухтах витанцьовували маленькі людські постаті, заздрісно супроводжували поглядами відчайдушний човен, що самотньо боровся з несамовитістю моря, вимахували руками, так ніби хотіли злетіти, вирватися з несподіваного ув'язнення, полинути слідом за отими відчайдушними, що витріпочували перед усім берегом білим прапорцем визволення.
В бухтах людям нікуди подітися, нема де сховатися. Ув'язнені камінням і морем, вимушені сидіти там, поки вгамується сгихія, ні на що не сподіваючись, нічого не ждучи, тільки заздрісно супроводжуючи поглядами чайок та отакі божеві^ні човни, як їхній. А в пансіонаті? Там, мабуть, вітер прогнав з набережної всіх, і навряд чи хто дивитиметься в море й запримітить тріпотіння їхнього білого крильця. Не буде й Карналя коло маленького причалу, бо й чому б мав становити виняток з усіх? І все ж Анастасія таємно молилася в душі: "Буде — не буде, буде — не буде..." Так у дитинстві обривала пелюстки ромашки, загадуючи те або се, завжди щось дурне, несуттєве, власне, й непотрібне. Тепер згодилася б ромашка, тисячопелю-стковий небачений квіт, щоб обривати його довго-довго, щоб вистачило до самого берега, до причалу, до тої миті, коли вона побачить, переконається й або ж зрадіє, або... Відганяла від себе гіркі припущення, хотілося вірити, вірити, вірити... В що? І за яким правом? Дурна, дурна...
А там, на березі, куди мандрував її погляд, творилося щось небачене, непередаване й незбагненне. Безхмарне, виметене вітрами небо летіло безвісти в пронизливому синюватому світлі надвечір'я, затягувало в свій космічний нестримний рух зелені дерева з надбережжя, білі будівлі, лякливо прикриті здибленою червоною черепицею, зубці скель і вершини гір, які ще мовби втримувалися мільйониотонними базальтовими масами, але вже загрозливо перекошувалися, в мовчазних камінних зойках рвалися слідом за вітрами, за небесами, за отою пронизливою синявою, від споглядання якої в Анастасії заходилося серце і хотілося плакати, як малій дитині від власної незахищеності, від малості, від безсилля, від страждання й болю, бо нікому розповісти про те, що вона відчуває, дивлячись на незбагненну красу світу, яка просто не вміщується в її душі.
В човні з нею милі, прекрасні люди, але що їй до них? Жора сміливий і відчайдушний, як і належить морякам. Костик і Вероніка— добродушні, заглиблені в себе. Джансуг посеред розвихрених стихій має дбати про атараксію і адіафорію, заповідану ще старогрецькими скептиками. Вона з ними і не з ними. Для тої несамовитої краси, яка розгорталася попереду на суходолі і яку, мабуть, видно було лише звідси, з розсваволеного моря, вона повинна була мати поряд з собою когось іншого. Кого ж? Боялася признатися самій собі, і від того її страждання ще поглиблювалися, і мука її від споглядання летючого синювато-срібного світу ще більшала, а човен плив так тяжко, довго й повільно до берега, що здавалося: заблукав він у вічності й ніколи не добереться до свого причалу.
Від берега тим часом з двох боків напереріз моторці, яка потопала й виринала серед гігантських хвиль, кволо витріпочую-чи білим прапорцем безнадії, помчали два могутні глісери рятувальної служби. Жора замахав Анастасії, щоб вона прибрала свій прапор, бо не хотів ганьбитися перед рятувальниками, він щось кричав і навіть тупотів ногами об днище човна, але Анастасія вперто тримала весло, глісери пролетіли побіля них раз і удруге, звідти кричали щось у мегафони, Костик, уже оклигавши, помахав їм заспокійливо рукою, але рятувальники не відставали від моторки і повели її до причалу в почесному ескорті, так ніби пливли в ній якісь надзвичайно поважні особи. Анастасія лише тепер згадала про свій "Петрі", захований десь серед рушників і одягу, мала б давно дістати апарат і зробити кілька знімків на згадку, а коли б опинилася на березі й упіймала в об'єктив картину супроводу глісерами пошарпаної штормом моторки, то ще й не знати, чи не одержав би такий знімок премію на одному з численних щорічних фотоконкурсів, влаштовуваних нині, здається, всіма газетами Радянського Союзу. Іноді людині хочеться забути про свій фах, не нагадувати ні стороннім, ні самій собі, зосередитися на чомусь іншому. На чому ж? Про себе Анастасія знала напевне, хоч і не зізнавалася сама собі. Коли згадала про фотоапарат і про свої фахові зацікавлення і коли уявно поставила себе на тому причалі, до якого крізь клекітняву моря пробивалися три човни, то мовбм намагалася бодай у такий спосіб заповнити нестерпну порожнечу, яка відкрилася її очам, оту безнадійну пустельність берега, отой відчай і жах, що чекав на неї, на білий прапор розпачу, який ще тримала в руках, виставляла, показувала. Кому? Вітрові, горам, ошалілому сонцю, що в затьмарених розвихреннях мчало безвісти, заносячи з собою всі сподівання?
В тому, як хвилі налітали на берег і з гуркотом розбивалися там, була якась непередавана велич. Та все змаліло, щойно Анастасія переконалася: Карналя на березі немає.
На причалі не було нікого. Карналь не прийшов. Обіцяв і не виконав обіцянки. Власне, ніяких зобов'язань, крім слова, але ж такий чоловік не кидає слів на вітер. Вітру такі люди теж не лякаїрться, Огже, не прийшов, бо не хотів. Навіть про це Анастасія не зуміла подумати, бо думати взагалі не могла в цю хвилину. Тільки бачила порожній причал, може, тому підсвідомо полинула туди, сама б там стала, щоб стрічати повернення з моря цих жалюгідних аргонавтів, цих невдалих поїдачів шашлику, цих водолюбів і водофобів (бо Джансуг який мав належати тільки до водофобів, ще й досі налякано мовчав і дивився на Анастасію зболеио-спровиненими своїми чорними очима). Якби їй сказали, що в цей час Карналь уже підлітає до Парижа або що за тиждень він бачитиме так само розвихорене потемніле сонце, кваплячись у батькову смерть, вона не те що не повірила б, а тільки здригнулася б серцем від болю за того чоловіка, але, на жаль, знання того, що є і що буде незабаром, не завжди відкривається для тебе, ось і маєш каратися й мучитись непевністю, нездійснимістю надій, невтоленістю бажань. "Надежда — мой компас земной, удача —— награда за смелость..." М'яка сумовитість голосу Анни Герман долала грізний шум моря, від спогаду про той прекрасний голос хотілося розплакатися, а може, панував у душі в Анастаса інший голос, голос Карналя, його постать, його очі? Яке ніжне й ласкаве було ранкове море і яке знесамовитіле тепер! Для деяких людських душ вода — це стихія відчаю. Віднині Анастасія мала б зарахувати себе до цих нещасливих.