— Петре Андрійовичу, ви ж знаєте! Викинули паяльники, скоротили намотування, передали все нам, тепер вісімдесят процентів зросту продуктивності праці! Скажи — ніхто не повірить.
— Конфлікти є?
— Звичайні. В робочому порядку.
— Як люди?
— Ну, в нас же молодь. Те закохалося, те жениться, те розженюється. Не порятує ні комсомол, ні профспілка, ні я, ні сам господь бог. А тут ще наша тьотя Надя, наш ветеран...
Карналь мимоволі всміхнувся: виробниче відділення налічувало трохи більше десяти років, а вже мало своїх ветеранів. Надія Крикливець, нагороджена орденом Трудової Слави, для цих дівчаток і хлопчиків вона — тьотя Надя, авторитет, взірець.
— Що ж вона?
— Звернулася з заявою на ваше ім'я. Я відправив по кільцевій пошті.
Карналь пошкодував, що не звелів Олексію Кириловичу показати сьогодні пошту. Поки був у від'їзді, листи йшли до заступників, з його появою кільцева пошта автоматично переключалася на директора.
— Про що заява?
— Та тут у нас суцільний регіт. Пише так: прошу виділити мені за готівку машину і обов'язково "Волгу", і обов'язково чорного кольору. Що ви їй скажете?
— В чорній, мабуть, жарко влітку,— сказав Карналь чи то жартома, чи то всерйоз, бо тут його мало хто міг зрозуміти.
До центру міста Карналь вирішив добратися трамваєм. Додому не хотілося, не знав, куди себе подіти, вся надія була на Київ: заховатися в його осінньому золоті, розвихореному сьогоднішнім диким вітром, постояти на темних паркових схилах, пройтися старовинними глухими вуличками, заплетеними буйним гіллям дерев, мов на картинах Маневича.
Поганий настрій мають тільки люди. Але здаватися могло, що трамвай, у якому їхав Карналь, теж має поганий настрій. Вагон шарпався, з розгону, ніби натикаючись на камінь, ставав, знов зривався і мчав наосліп, розгойдуючись так загрозливо, що от-от мав би перевернутися. Карналь так і не збагнув дивної поведінки трамвая. Чи то вітер, чи переповненість вагона людьми, чи, може, дратівливий вожатий. Дратівливість дається взнаки навіть у водінні трамвая. А де взяти спокою в цьому розвихреному світі? Зринув несподівано спогад тридцятилітньої давності. Незабутній досвіток, коли вони з маленькою Айгюль, осідлавши золотистих ахалтекінців, їхали на туркменський базар у Мари. Як виїздили з садиби радгоспу, на самому краю пустелі сидів старий туркмен, неподалік од якого куняло чотири верблюди. Накритий величезною шапкою-тельпеком, скоцюрблений, сухенький, мовби неживий, тільки світилися йому мудрі очі.
Коли поверталися за кілька годин, старий сидів так само, не зворухнувшись, ніби втілення віковічного спокою. Може, й досі сидить? Жде? "Жди мене край пустелі, край вітру, край караванних путів вічності". Карналь усе життя любив вірші. Не складати, як то робить безліч людей з неоднаковим, до речі, успіхом, а читати чужі справжні й гарні. Почалося, мабуть, з Шевченка й пісень, а закінчиться хіба що разом з ним самим. Колись серед викладачів технікуму якось виникла суперечка: хто більше знає поезій — літератори чи математики? Карналь тоді переміг усіх. Читав напам'ять кілька годин. У поезії є спільність з математикою: і та, й та передають квінтесенцію життя. "Я прийду до тебе з голосом вітру в устах. Тужу за поцілунками твоїх очей". Вірші чи просто сум за Айгюль? Нема її — тільки світляна пляма. Як після материної смерті. А тепер — батькова. Майбутнє випередило тебе, повернулося в минуле разом з дорогими тобі людьми, зосталося там з ними. Час мовби пожирає життя. Він завжди включає в себе катастрофу. Вічна сваволя безвідповідальності і неймовірного. Безсилість бурчливих замірів до протесту. Час безжальний, але Карналь не піддасться. Але ж вони усі, з ким жив ти поряд, живуть завжди в твоїм важкім серці... Що людство вигадало для боротьби з часом? Закони, обмеження, заборони, перепони, бар'єри. Але час проникає повсюди, все заповнює. Розгородженими виявляються люди, але не час. Він неподільний, як пустота. Боротися з ним — завдавати ударів порожнечі? А що таке числа? Вони теж не існують насправді, вони тільки витвір уяви, власне, породження,порожнечі, нічого з нічого, але водночас числа і співвідношення чисел — це творчий принцип буття, в них злиття всього: точного, прекрасного, морального. Він присвятив числам своє життя, бо в числах усе: істина, реальність, абсолют, мудрість, досвід, знання, факт, поняття, всезагальність, ствердження, заперечення, безкінечність. Час, не підлягаючи вимірам і числам, неминуче долучається до трьох вимірів простору, надаючи буттю чотиримір-ності, для якої чужі обмеження так само, як для людини діяльної. Світ, у якому ти живеш, світ машин, заводських димів, зеленої трави, розчарувань і надій — чотиримірний. А може, слід назвати його п'ятимірним? Вернадський вважав, що в тво-риму людьми оболонку планети входить ще особисте начало, назване ним "ноосфера" і визначуване за параметром розуму й інтелекту. Та, мабуть, ближчою для нього є теорія Ухтом-ського, який брав до уваги не саму тільки мисль, а й усе багатоманіття особистостей, кожна з яких унікальна, неповторна, самоцінна. Перетворюючи енергією всіх домінант середовище перебування, вони вибудовують у світопорядку особливу "персоносферу". В персоносфері можуть відбуватися речі навіть неймовірні, людина здатна не тільки осягнути багатомір-нїсть світу, але й спроможна впливати, скажімо, на перебіг часу, бо хіба ж не про це свідчить народження кібернетикою концепції, згідно з якою хід часу зв'язаний з інформаційним змістом системи. Або віра в можливість видобування енергії з інформації, перетворення інформації на виробничу силу! Енергія— вічне блаженство людства. Хочеш вірити, що вона дасть змогу навіть зупинити час і воскресити мертвих, як помогла людству долати часи крематоріїв, атомних загроз, світових катаклізмів.
Карналь ходив і ходив. На Володимирську гірку, до Історичного музею, де осіннє листя шурхотіло в темряві по каменях фундаментів Десятинної церкви, до площі Богдана, до Софії. Ніч надходила велетенська, розвітрена, вся в гомоні, в морі теплого світла, в шепотах і нечутних зітханнях. Води Дніпра, київської гори, урвища, довколишні ліси, поля десь за виставкою, що пролягли аж до моря,— в цьому місті мовби зливалися образи води, гір і рівнин. Образ моря: безмежжя вод, ворожість глибин і вічний голос життя. Образ гір: злети, падіння, піднебесні верхи, тиха глибинність долин. Образ пустелі: безмежність смерті й сонця, розпластане на землі, як вічна запорука життя. Для Карналя все це зливалося в образ Києва й особливо відчутно цієї ночі, яка мала б стати для нього найтяжчою в житті, але він уже був певний, що подолає її на вулицях. У Києві все можливе. Тут блукають по вулицях віки, а тисячоліття плавають у нічних небесах зоряними еманаціями над соборами й монументами. Тут умерло більше, ніж коли-небудь зможе народитися, і все ж народження переважають і пересилюють смерть щомиті. Вавілон, Фіви, Персе-поль, Афіни, Рим, Дамаск, Єреван, Каїр, Тбілісі, Царград, Лю-теція, Равенна, Москва — і серед них Київ, і ти в цьому місті стоїш на просторій площі під темним сяянням золота на тисячолітніх банях і дивишся крізь призму справ остаточних, що мають стати для тебе відсьогодні мовби свідоцтвом дозрілості душевної і загальнолюдської. Крики і шепоти, стоси мертвих покидьків цивілізації і тріумф новобудов, первісне бурмотіння невігласів і могуття людської думки, безкінечні поля битви за душі людей і в душах людей, які вперто дошукуються нових істин і нових вартостей, творять нове суспільство,— і ти серед них, і не останній, а серед перших! Софія і палац "Україна", свідчення епох минулих і символ нового часу, а між ними тисяча років і ще мільйони років поза ними і над ними, довкола, назавжди, навіки, безмежно і безкінечно. Життя! Розмах, розбіг, розгін! Все зробити! Все охопити! Все доконати! "За всіх скажу. За всіх переболію!.."