— Яв цьому не дуже... Може, тобі чогось гарячого? Давай я замовлю, щоб принесли.
Вона розреготалася.
— Ти страшенно зворушливий у своїй турботливості. Дай мені свою руку. Сядь отут у крісло. Ні, давай спершу зсунемо крісла, щоб бути ближче. Можеш зняти піджак. Бачиш, яка я добра? Сьогодні — добра. Це буває рідко.
Він гладив її руку. Анастасія заплющила на мить очі. Ні, не те. Не та рука. Велика, тепла, ненабридлива, але не те, не те!..
Совинський похопився.
— Ти ж голодна! їж. Прошу тебе.
Вона стріпнула волоссям. Щосили вдавала безтурботну.
— Що ми вип'ємо? Я хочу сп'яніти. Давай коньяк.
— Може, не треба?
— Навіщо тоді приносив? І звідки тобі знати: що мені треба, а що ні. Ти мене бачиш учетверте в житті.
— А між цими зустрічами? — Совинський зітхнув...— Цілі роки. Чи я знаю, чим вони в тебе заповнені.
— Чи не вважаєш ти, що таке зацікавлення занадто уповільнене? Адже й ця наша зустріч — цілком випадкова, ніякої закономірності. Але однаково... Я не хочу докорів... Давай усе-таки ліпше вип'ємо. За твої успіхи.
— Ні, тільки за твої.
— Змагання великодушностей? Що ж. Давай і за мої. А тільки за які? Ти ж нічого не знаєш.
— Я знаю, яка ти добра і благородна... Тоді, вночі, ти готова була навіть до крайнощів... І тільки щоб захистити мене... А хто я для тебе? І хіба можна захистити людину від зганьблення, якого вона завдає сама собі? Коли хочеш правди, то я тоді просто злякався тебе. Ти видалася такою неприступною. І я часто думав, чим заповнено ці кілька років між нашими випадковими зустрічами? Цього просто незмога тобі передати...
Вони випили. Анастасія надкусила яблуко. Спідлоба дивилася на Совинського. Сама налила ще коньяку йому й собі, мовчки піднесла склянку.
— Не думай, що я п'яниця. Ненавиджу п'яниць. Але сьогодні... Ти нічого не знаєш і не можеш знати. Чомусь завжди видавався мені зовсім заблуканим у темному світі почуттів. А щодо заповнення... Життя треба заповнювати любов'ю. Це для жінки головне. Захоплення, флірти, дріб'язок — це теж можливе. Але є набагато вище. Не те, що співають у сопливих пісеньках: весна, трава, роса, зорі, любов'ю серце не половинь, люби мене, не покинь, три місяці літо, три місяці осінь, вічна весна... Є захвати вищі, триваліші, є великий світ людини, у який входиш іноді поволі, боязко, часто навіть недовірливо, скептично, а то й зі зневагою, витрачаєш, буває, цілі роки. Роки — розумієш? А тоді, пізнаючи, вже не можеш визволитися, і тоді вічна вже не весна — вічна відданість!
Совинський злякано порипів кріслом. Голос йому недовірливо зламався, коли він спитав:
— Це ти... Могла б так і про мене?
— Не має значення. Ти ж любиш цю формулу. Спитав, чим заповнено мої роки, я відповідаю... Може, й не про тебе. Може, про всіх. Може, це прикмета любові двадцятого віку. Відданість! Як у Анни Кареніної. Тільки там була трагедія. Вона з відкритим серцем, з відданістю, а до неї всі — з каменюками байдужості й себелюбства. Рано вона народилася. Не було тоді ще людей для такої любові. Ромео і Джульєтта — теж не такі. Там ЕСОЖЄН тільки для себе. Коли мені немає любові, то я не хочу житиі Найжорстокіші самолюби в історії. І Пірам і Тіс-ба, і Лейлі і Меджнун, і Трістан та Ізольда — всі!..
— Мабуть, ти не зовсім справедлива, Анастасіє... Все ж таки про це досі якось інакше...
— А хто інакше? Професори літератури? Що вони знають? Жують, жують, розкладають на полички, класифікують, убивають все живе, знищують саму таїну любові. А що всі найвищі почуття без великої таємничості? Усуньте таємничість — і життя стане суцільною нудьгою. Як таблиця множення або розклад руху автобусів. Найдивніше:. людей завжди зачаровує таємничість, як і жінка, але ту й ту вони будь-що прагнуть розкрити, підкорити і, отже, знищити. Але даремні зусилля! Навіть учені, які щороку відкривають нові й нові елементарні частки, безрадно розводять руками перед невичерпаністю матерії. Завжди залишається щось невідкрите й нерозгадане. Таємниця існує далі. Чи не тому справлені вчені якісь мовби приголомшені, несміливі в поводженні, навіть сором'язливі? Най-зухваліші свої здогади вони висловлюють якось ніби сором'язливо. Зате невігласи завжди нахабні.
— Я ж не вчений,— лякаючись незбагнених перескоків її думок, нагадав Анастасії Совинський.
— Хіба вимагаю від тебе перестати бути собою? Будь, ким є. Те, чого можна навчитися, мене зовсім не цікавить. Головне в людині — неповторність і вміння віддаватися до кінця. Ти думаєш — інтелігенти це ті, хто багато знає? Інтелігентом може бути навіть малописьменний чоловік. Коли в нього серце відкрите людям, коли він уміє відгукуватися на всі голоси, на всі болі світу. Так стають великими інтелігентами дворянські діти Пушкін і Толстой, і селянські сини Шевченко, Франко, Довженко. Ти не думав над цим ніколи?
Совинський важко посовався в кріслі. Потонув у ньому, на-півлежав, сковувало рухи, відгороджувало від Анастасії просто безнадійно, а коли взяти до уваги, що Анастасія була ув'язнена в такому самому кріслі, то ситуація, в яку потрапив Іван, мала б вважатися просто безглуздою.
— Боюся, що я далекий від таких високих взірців,— сказав Совинський.— І зовсім антиінтелігент. Скільки ти мене знаєш, я те й робив, що виставляв наперед власні переживання, нічого не помічаючи довкола навіть на відстані простягнутої руки. Куди вже там про цілий світ, коли й про тебе я жодного разу... Не спитав, не поцікавився... Мабуть, я залізний егоїст. Плюнути на мене — ото й усе...
— Я ж не розповідала тобі про себе. Про інших. Може, я ще більша егоїстка...
— Ти не така. Не можеш бути такою. З твоїми думками?
— Мабуть, слухаєш і думаєш: от попав на проповідь!
— Мені цікаво тебе слухати.
— А коли була б менш привабливою? Адже я тобі подобаюся? Як подобаюся всім чоловікам. До мене залицяються ще з восьмого класу. Коли йду пішки містом, таксисти пропонують везти будь-куди безплатно. Навіть мій редактор, чоловік суворо-непохитний, потай від самого себе симпатизує мені, і я безсоромно й нахабно експлуатую ці симпатії, говорячи йому в очі те, чого ніхто із співробітників ніколи не наважиться сказати.
— Я слухав би тебе, хоч би якою ти була.