— Боротися повинні ми, Петре Андрійовичу. Відмовлятися
від технічних ідей тільки тому, що вони могли виникнути за
рубежем за день чи за місяць раніше, ніж у нас, ми не мо-
жемо. Досягнення людського розуму повинні належати всьому
людству — це закон нашого планетарного співжиття. Техніка —
це не ідеологія. А що іноді відстаємо, а тоді намагаємося до-
ганяти, то тут вихід єдиний: працювати на випередження! Хіба
ти не так працював досі? Є така істина: долати можна тільки
те, що постає на весь зріст. Іноді треба дати труднощам мож-
ливість дозріти. І
— Людина втомлюється, Володимире Івановичу.
— Ми з тобою не маємо на це права.
Вони вже дійшли до машини, останні слова Пронченко вимовив, відчиняючи дверцята.
— Додому, Петре Андрійовичу? І більше бадьорості. Все, що тобі треба, дамо, поможемо, підтримаємо. Але тільки не демобілізаційні настрої. Думається мені, що це в тебе і не втомленість, а просто скепсис, який розвинувся під дією вбивчої безмежності сфери банального, що його твій точний математичний розум ніяк не може сприймати, і що далі, то більше. У вчених спостерігається така хвороба. Гордовита світобоязнь. Так само, як у нас, політиків,— нетерпіння, що випереджає можливості. А ти й учений, і політик водночас. То як — домовилися?
Карналь хмикнув:
— Солдатів одного латиноамериканського диктатора спитали: "А що, коли ваш диктатор звелить літати?"* Солдати відповіли: "Хоч низенько, але літатимемо!"
— Сідай, Петре Андрійовичу, та поїдемо. А літати нам — у думаннях та мріяннях. Малими літали у снах, тепер те вже відійшло, політаємо наяву. Ще ліпше.
— Знаєш що, Володимире Івановичу,— попросив Карналь.— Тут недалеко, закинь мене на Русанівку. Побуваю у доньки. Бо як приїхали з села — навіть не зідзвонювалися... Вона мене щадить, а я — її...
Коло Людмилиного будинку Пронченко знову, як і на Пуш-кінській, вийшов з машини, проводжаючи Карналя.
— Світиться в моїх,— сказав Карналь.— Пізно не сплять.
— Молоді. Зайшов би я теж до них, та не буду заважати.
— А то зайдемо?
— Дякую. Справді пізно. Заговорилися ми з тобою, Петре Андрійовичу.
— На мене в Парижі напосілися кореспонденти. Мовляв, чому немає у нас дискотек, де б молодь могла танцювати до ранку і просто звідти йти на роботу?
— І що ти їм? Не сказав, що це відбиватиметься на продуктивності праці?
— Сказав, що не належу до тих старих людей, які обдурюють молодь, не задумуючись над тим, що їй колись доведеться розчаровуватися. Сам ніколи не танцював і не розумів людей, які гають на це час.
— Написали про тебе, як про східного сатрапа, що забороняє всім те, чого не може сам?
— Потрактували мою відповідь як вияв оригінальності.
— До вчених вони поблажливі. Політиків ловлять на кожному слові, навіть невимовленому. Ти як назад? Може, прислати чергову машину?
— Дякую. Заночую в Людмилки. У них, як жартує мій зять, найбільша малометражна квартира в Радянському Союзі.
— Вітай молодят.
— Дякую. Уклін Веріко Нодарівні.
Хоч було вже пізно, величезний шістнадцятиповерховий будинок гудів, як вокзал або аеропорт. Музика, відголосся розмов, стуки-грюки, вібрування водопровідних труб, завивання ліфтів, звуки пронизували все тіло будинку, легко проникали крізь стіни, крізь перекриття, зіштовхувалися в тісних сходових клітках, не було рятунку від цього суцільного звучання, ніяких перепон, ніякої ізоляції. Карналь обережно підіймався по сходах на третій поверх, морщився од нестерпної лункості будинку. Два інстинкти притаманні людині від народження: страх перед падінням і перед занадто голосними звуками. Від першого рятує вестибулярний апарат, від другого в умовах розвиненої цивілізації не рятує ніщо. Будівельники, щоправда, можуть запропонувати надійні ізоляційні матеріали, але економісти ніколи не допустять подорожчання квадратного метра, бо подорожчання може стосуватися сфери духовних гідностей, а матеріальна сфера вимагає тільки здешевлення життя.
У Людмили, видно, були гості, з квартири долинали чоловічі голоси, Карналь не став прислухатися, подзвонив, донька відчинила майже відразу.
— Батьку!
— Здрастуй,, доцю!
Поцілував її в щоку. Здригнувся болісно, бо запах шкіри в Людмилки був точнісінько такий, як колись у Айгюль.
— Як ви тут?
— Спасибі. А ти? Ми не турбували тебе. Я тьоті Галі дзвонила, питала, вона каже: працюєш. Десь був так пізно?
— З Пронченком трохи походили в Гідропарку.
— Знайшли місце для прогулянок. Давай плащ,
— Не турбуйся. Повішу сам. У вас хтось є?
— Ніколи не вгадаєш! Проходь, будь ласка. Юка! Ти можеш відірватися від своїх пластинок?
Юрій вибіг назустріч тестеві розчервонілий, розтріпаний.
— Петре Андрійовичу, ви ще несподіваніше, ніж наш перший гість! А я — раб техніки. На роботі Гальцев замучив своєю тисяча тридцятою. А вдома заїдає побутова електроніка.
Він потиснув руку Карналеві за своїм звичаєм якось метушливо і несерйозно, Карналь не любив у зятя цієї блазенади, яка йшла від Кучмієнка-старшого, з прикрістю зазначив, що серйозність Юрієва під час похорону була тільки тимчасовою, викликаною чи то несподіванкою, чи й несвідомим страхом смерті, можливо, так само успадкованим од Кучмієнка-старшого.
— У нас так званий гість, а Люка сьогодні затрималася на роботі, у Глушкова там теж іде доводка машини, яка вже розуміє і розрізняє людські голоси. Лінгвісти в обіймах кібернетики! І ось я вимушений все сам... А хто глава родини? Радянське законодавство, на жаль, не дає відповіді на це запитання... Наш гість, Петре Андрійовичу. Совинський, підведися і схили свою дурну голову!
Справді назустріч Карналеві незграбно і якось мовби засоромлено підводився Іван Совинський.
— Здрастуйте, Петре Андрійовичу.
— Здоров,— з приємністю потиснув його дужу руку Карналь.— Знов до Києва на якусь нараду? Стаєш державною людиною?
— Та,— Совинський знічено всміхнувся, мовби навіть зіщулився чи то пересмикнуло його від тамованого внутрішнього болю.
— Що з тобою? Не хворий?
Людмила мовчки показала Юрієві, щоб він садовив гостей, той заметушився.
— Зараз усе пояснимо, Петре Андрійовичу. Сідайте, будь ласка, отут. А ти, Совинський, не стовбич, а теж сідай і користуйся так званою нагодою. Не надійся на жінок. Жінка — не сейф: гарантій не дає. Починай з виробничих сил і свого місця в житті.