— Невже килими ткали й під час війни? — спитав Карналь.
— У сорок друґому році, коли в Сталінграді йшли найтяжчі бої, в Кизил-Арваті наші жінки сплели найбільший-килим у світі. Його назвали килимом Перемоги. А всі ці килими — це килими віри. Ми не знали, чи наші батьки повернуться з війни, але вірили, що вони переможуть. Туркмени живуть тисячі років на цій землі й житимуть вічно. Дивися, ти ніде не побачиш такого, як тут.
Старі туркмени, розсівшись між килимами й овечими шкурами, запускали руки у витерті шкіряні або килимові міхи, діставали звідти цілі жмені старовинних прикрас, привезених не знати й звідки. Витягали наосліп. Складалося враження, ніби вони й не знають самі, що у тих міхах,— може, позбирали скарби цілих родів і племен, привезли сюди те, що зберігалося цілі тисячоліття, привезли й не для продажу, а щоб показати людям, помилуватися самим при білому ранковому сонці, серед яскравості й кипіння барв цього незвичайного і неповторного базару.
Карналь хотів щось купити для Айгюль на згадку, але вона ніяк не згоджувалася. Нарешті після тривалих сперечань сама вибрала в одного старого серед купи монет, бус, нагрудників, браслетів, щось мало схоже на прикраси. Срібна рурочка, до неї на срібних ланцюжках прикріплено дев'ять срібних кульок, які від найменшого поруху мелодійно дзвеніли. Айгюль узяла дві таких рурки, одну віддала Карналеві, другу для себе. Карналь подав старому туркменові довгу червонясту тридцятку, той кивнув головою на знак того, що грошей досить. Купівлю здійснено, але що воно й навіщо? Карналь подзвонював бубонцями, так ніби змалився, Айгюль сховала свою рурочку в кишеню, блиснула на Карналя великими своїми очима, сказала з незвичною серйозністю:
— Коли хочеш, то збережи цю річ. Бачиш — там дев'ять кульок. У тебе дев'ять і в мене теж дев'ять.
— Це щось має означати?
— Що може означати метал, навіть коли це срібло? Але все залежить від людей.
— А навіщо ці бубонці?
— їх нашивають на одяг малим дітям. У пустині легко загубитися. Вітер умить замітає сліди і відносить людський крик. Буває, що дитина опиняється з одного боку бархана, а мати — з другого. Мати не чує плачу дитини, дитина не чує гукання матері. Вітер розносить голоси, а пустеля безмежна, можна розійтися навіки. Туркмени приречені кликати один одного все життя. В нас навіть немає такого слова, як "шепіт", бо ми знаємо тільки крик, але й крик губиться на вітрі. Лише отаке невгавне дзвеніння може все-таки долинути до твого слуху.
— Ти боїшся загубитися, Айгюль? Хочеш, щоб я тобі подзвонював аж з України, а ти мені з Туркменії? Але ж я й так обіцяв вам з матір'ю писати листи. Бо ніколи не забуду Капітана Гайлі.
— У тебе дев'ять бубонців, і в мене дев'ять,— не слухаючи його, вела своєї Айгюль.— Колись ми ще раз зустрінемося і складемо ці бубонці, і мені буде стільки років, як срібних бубонців у наших руках.
— Коли ж це буде?
— Через чотири роки.
— Ціла вічність!
-Сонце било просто в обличчя Карналеві, але він не відвертався, бо несподівано зрозумів, що на маленьку Айгюль треба дивитися саме при такому яскравому туркменському сонці. Мовби вперше побачив її довгасті чорні очі й дивно високу шию, ніжну й беззахисну. Відчув себе поруч з цією дівчинкою теж дитиною, забулося все, що було за плечима. Може, дитинство його вже й закінчилося, але юність ще не починалась.
7
Анастасія востаннє глянула на себе в дзеркало і з задоволенням відзначила, що в неї довга і красива шия. Така шия додає жінці впевненості. Блиски радості в чорних очах щоразу, коли дивишся на себе в дзеркало. Самозакоханість? Чом би й ні? Кожна жінка повинна бути закохана в себе. Більше або менше, залежно від обставин. Коли закоханість ні на кого спрямувати, спрямовуєш її на себе.
Сусіди по купе тактовно вийшли в коридор, щоб дати Анастасы змогу причепуритися. На полицях лишилися їхні портфелі. Однаково потерті, однаково напхані, типові портфелі людей, які кращу половину свого життя марнують по відрядженнях. Анастасія не любила відряджень. У чужому місті відчуваєш себе безпорадною, нікому не потрібною, а це для жінки найне-стерпніше.
У Придніпровську Анастасію ніхто не зустрічав. Як і мало бути. Бо не заплановано. Не той рівень. У готелі "Україна" (здається, в. кожному місті є готель з такою назвою) Анастасію зустріли (як і скрізь в обласних містах) без ентузіазму.
— Місце в гуртожитку,— запропонувала чергова.
— Не в чоловічому, сподіваюся? Чергова жартів не розуміла.
— Берете?
— Доведеться.
До металургійного заводу треба'було добиратися трамваєм. Другий номер. Перший, як пояснили Анастасії, йшов до вузів, а вузів у Придніпровську більше, ніж у столиці. Прекрасно! Завжди приємно довідуватися про щось тобі не відоме. Трамвай ішов довго-довго. З одного боку було місто, з другого — заводи. Задимлені, чорні, могутні кілометри товстезних трубопроводів, якісь естакади, мостові переходи, химерне переплетення металевих конструкцій, вагони, машини, рух видимий і прихований, кінець світу й народження світу. Враження не для молодої ніжної жінки — дух твій пригнічується й возноситься, лякаєшся огрому й заплутаності і водночас шкодуєш, що досі не знала про існування оцього життя, з яким ніщо не може зрівнятися, перед яким дрібніють не тільки твої власні клопоти, а й усе, що досі вважала важливим і сповненим високого змісту.
У заводському комітеті комсомолу металургійного заводу Анастасію зустріли так, ніби вона була принаймні шахиня Ірану. Посвідчення редакції республіканської молодіжної газети справляло тут враження вірчої грамоти. Якісь дівчата кинулися розшукувати секретаря, ще одне дівча добровільно прикоман-дирувалося до Анастасії і зробило позачергову заяву про те, що готове тим часом слугувати високошановній відвідувачці у всьому.
— Власне, я й не на завод,— сказала Анастасія,— а в зв'язку з приїздом до вас академіка Карналя.
— Це того славетного кібернетика?
Дівча знало, виявляється, більше, ніж сама Анастасія.
— Приблизно можна б сказати, до кого він має приїхати? — спитала вона дівчину.
— Не приблизно, а точно. До Совинського. До кого ж іще? — Дівча не мало ніяких сумнівів.