Анастасія сіла, тріпнула своїм коротким волоссям, блиснула очима, куснула губи, насилу стримуючи усмішку.
— Чому ви така несерйозна?
— Я серйозна! Я навіть занадто серйозна. Щоб довести це, можу попроситися чергувати завтра в друкарні.
— Знов на вихідний? Ну, це ж несерйозно! Ми не можемо допустити, щоб...
— Я це знаю, дякую за турботи. Коли не можна, то й не можна. Ви щось хотіли мені сказати про Карналя.
— Не просто хотів. Я даю вам редакційне доручення. Ми відкриваємо нову рубрику. Спогади ветеранів війни. Називатиметься: "День на війні". Тисяча чотириста вісімнадцять днів — і з них вибрати один, який запам'ятався найбільше. Як вам ця ідея?
— Очевидно, грандіозна, але я неспроможна її оцінити як слід.
— Оцінять без вас. Громадськість, відповідальні товариші.;. А вам перше завдання.
— Ви ж щойно казали про академіка...
— Саме про нього. Ви повинні зустрітися з академіком Карналем і організувати його спогад про один день війни.
— Хіба він був на війні?
— А де ж він, по-вашому, був?
— Я це до того, що Карналь видається ще молодим. Принаймні не таким, як ветерани... А втім, я не знаю... Війна закінчилася тридцять років тому... Коли йому тепер сорок, то що ж він — десятилітнім брав участь у війні?
Редактор підвівся, обійшов стіл, зазирнув Анастасії в обличчя.
— Слухайте, ви нашу газету читаєте?
— Ну...— Анастасія засміялася.— Іноді...
— Воно й видно. Рівно місяць тому академікові Карналю сповнилося п'ятдесят років. І наша газета разом з усіма іншими друкувала Указ про нагородження академіка орденом. Це вже в нього п'ятий орден. Тепер ви зрозуміли?
— Що академіку Карналю п'ятдесят років? Доводиться вірити нашій пресі.
— І розумієте, що він був учасником Великої Вітчизняної?
— Коли так, то...
— У нього дивовижна біографія, коли хочете знати... Анастасія засміялася:
— Про це заведено писати: "Він прожив велике і яскраве життя". Щоправда, ніхто ніколи ще не спробував розтлумачити, що таке "яскраве життя", але пишуть усі.
— Так от,— підсумував редактор,— доведеться й цього разу в рубриці "Вчені — п'ятирічці" дати президента, а з Карна-лем — як домовилися...
— Це не горить? — уже від дверей спитала Анастасія. —= Час маєте, але...
їхній редактор мав справжнє журналістське чуття: назавтра всі газети вийшли з портретом Карналя. Відомий учений, керівник науково-виробничого об'єднання, яке дає для народного господарства електронну техніку. Дивна річ, щойно ти довідуєшся про існування якоїсь людини, як відразу виявляється, що її давно вже знає мало не цілий світ, та й ти сама пов'язана з тою людиною безліччю нитей, до .часу невидимих, але ж від того не менш реальних. Як могла не звертати на це уваги, як могла жити, не знаючи Карналя? Електроніка. Кібернетика. Науково-технічна революція. Творці. Передній край. На цих людей дивилися, мов на небожителів. їхні імена у всіх на устах. І в неї? Так, будемо відвертими. Але ж про Карналя не чула. Засекречений? Як творці космічної техніки? Та ні. Буг ло п'ятдесятиріччя. Указ в газетах. Орден. Інтерв'ю по радіо. Телевізійна передача. Виступи Карналя на міжнародних симпозіумах. Париж, Нью-Йорк, Амстердам. Цей чоловік посідає в житті таке місце, що не помітити його просто неможливо. А от вона зуміла це зробити. На додачу до всього, виявляється, що буквально під нею в дев'ятиповерховому стандартному будинку міститься двокімнатна квартира академікового шофера. Цей шофер, якого всі в будинку звуть Марчелло Мастроянні за його схожість з італійським кіноактором, вже давно страждає від закоханості в Анастасію, але що він — шофер Карналя, вона довідується лише тепер. Може, й казав їй давніше, але слово "Карналь" не лишалося в пам'яті, власне, не могло там зачепитися, потрапляло в порожнечу, так само як закоханість одруженого Мастроянні.
Шофер навмисне тре чорну "Волгу" так довго, аж поки з під'їзду, помахуючи торбинкою на довгім ремінці, вибігає Анастасія. У Мастроянні .дружина й маленька донечка, дружина — гарненька блондинка, але йому, бач, заманулося закохатися в брюнетку. Тоді навіщо ж одружувався з блондинкою?
— Ви щодня запізнюєтеся до свого академіка,— ощасливлює його розмовою Анастасія.
— Так він же не їздить машиною.
— Як то — не їздить?
— Уже давно. Тільки пішки.
— А ви ж навіщо?
Мастроянні безпорадно розводить руками:
— Положено.
— То ви хочете, мабуть, підвезти мене?
— Вас? Але ж...
— Мої "Жигулі"? Несолідно, коли маєш їхати до академіка Карналя.
— До ака...— Мастроянні неспроможний вимовити слова.
— Боїтеся свого академіка? Його всі бояться?
— Чого б я боявся?
— То везете?
Вона вже сидить поруч, і Мастроянні може заприсягнутися: ця клята видра знає про його закоханість. І нічого ж у ній немає. Прогониста, стрижена під хлопця, правда, оката, як чортиця. Всі чоловіки в неї чомусь закохуються. І він теж, і хоче відомстити й за себе і за весь чоловічий рід.
— Не пустить вас до себе академік,— каже Мастроянні.
— Який? — недбало питає вона. Ось тобі й налякав!
— Ви ж до академіка Карналя?
— Так.
— То ось він і не пустить. Він нікого...
— Помиляєтесь — мене скрізь пускають.— Вона робить паузу, тоді говорить уже й просто щось хуліганське: — Навіть у чоловічий туалет, коли б захотіла.
"От клята баба",— думає Мастроянні.
— І тому я маю всі підстави зневажати людей... чоловіків,— каже вона холодно.
— Навіть радянських?
— На жаль...
"Ось би помститися,— солодко думає Мастроянні,— зупинити б отак машину й сказати: "Геть! Не дозволю!"
А сам мовчить і їде далі. ,
— Чому ж ви не обурюєтеся? — знущається вона, мовби читаючи думки Мастроянні.
— То ви жартуєте.
— Є речі, якими не жартують!
І вже побігла до входу, навіть не спитавши, як знайти кабінет академіка. Такій і питати не треба: все знайде сама.
Мастроянні знов береться за своє: натирання машини, в якій ніхто не їздить, але сьогодні це заняття сповнене для нього найвищого змісту: він жде, коли з'явиться ота дика дівчина з очима, як у чортиці. Знаючи вельми добре свого академіка, шофер переконаний, що ждати довго не доведеться. Коли вже сюди входиш, то вийдеш неодмінно, і то не барячись. Так воно й сталося. Анастасія вискочила з будинку так швидко, ніби далі вестибюля й не була ніде.