Що ж до вроди, то й тут Айгюль дотримувалася тої думки, що ніколи чоловіки не переможуть у цьому змаганні жінок. Врода — то їхня зброя, їхній спосіб існування, їхнє покликання й призначення, на землі. Тому для них однаково ворожі чоловічі спроби змагання, як і намагання позбавити їх краси й жіночності, їм однаково чужі мужеподібні жінки й жіноподібні чоловіки. Других вони просто ненавидять.
Все це належало до невисловлених думок під час нічних мовчазних сидінь на клені коло стадіону. Коли думки не висловлені, то це ще не означає, що їх немає. Співзвучність душ допомагає вловлювати думки навіть на відстані. А Карналя і Айгюль відстань більше не розділяла, їх утримувала тільки та невидима грань, яку виставляють наперед себе сором'язливість і нерішучість, але й тут вони, не змовляючись, були одностайні, не переступали тої грані, щосили втримували її, бо в цьому вбачали ^запоруку ще не названого, але бажаного для обох щастя.
Згодом, через багато років, приїздив Карналь до Одеси, шукав той клен коло стадіону і не знаходив. Попадалося на очі щось схоже, але лякало круте падіння схилу, на якому росли клени, не вірилося, що могли вони там утриматися в ті далекі ночі, вільно, без зусиль, насолоджуючись своєю невагомістю й безтурботністю, невагомістю коли й не тілесною, то душевною. Було їм тоді справді легко, як ніколи згодом, але, мабуть, зазнавали того відчуття лише тоді, коли залишалися вдвох і могли забути про все на світі. Коли ж розходилися, то кожному було доволі турбот і клопотів, а Карналеві випадало цього добра,, мабуть, набагато більше.
Його становище на факультеті було тривожним і дивним. З одного боку — повага за безперечні успіхи, найвищі оцінки за всі чотири курси навчання, грамота від самого міністра за наукову роботу, натяки керівників кафедр на можливість запросити Карналя до себе в аспірантуру. А з другого — насторожене недовір'я, уперте переслідування за ймовірні гріхи, звинувачення в недозволених намірах, прозорі натяки на його біографію.
Останнє обурювало Карналя найбільше.
— Яка біографія? — кипів він перед Кучмієнком.— Я в шістнадцять років пішов на фронт. Багато знайдеш таких? Тобі ж було двадцять, а не шістнадцять!
Кучмієнко стріпував чубом тепер не легковажно, а солідно, з якимсь прихованим значенням.
— Головне не в тім, як почати війну,— повчально казав Карналеві,— а як її закінчити. Ти не зумів достойно закінчити.
— Трагічний випадок.
— Після трагічних випадків не лишаються живими.
— Ти звинувачуєш мене в тому, що я живий?
— Ти зберігся, а це вже трагедія іншого порядку.
— Але ж і ти зберігся!
— Я належу до переможців, а ти...
— Цікаво, до кого ж належу я?
— Ти до врятованих.
— І врятував мене ти.
— Можна сказати й так.
— Інтенданти мене не рятували.
— Я був серед воїнів, не забувай.
— А я серед убитих. А тепер воскрес, щоб жити знову, жити за моїх товаришів і зробити щось у житті також і за них, чорти його бери. Затям це собі, Кучмієнку!
Кучмієнко був добрий і великодушний.
— Чудний ти, Карналь. Я ж хочу для тебе краще. Нам аби ідейність.
— Чому ти вважаєш, ніби лише ти маєш те, що називаєш ідейністю? — обурювався Карналь.— Звідки таке виняткове право?
— А хто ж тоді й має, як не я? — щиро дивувався Кучмієнко й знову стріпував чубом.— Раз я тебе критикую, а не ти мене, то виходить, що в мене є таке право. Для тебе ж роблю як краще, а ти не розумієш через свою впертість. Спитай кого завгодно, і кожен тобі скаже про твою впертість.
— Без упертості вченим стати не можна.
— Ще й невідомо, хто стане вченим, а хто ним не стане.
— Чи не наміряєшся ти стати вченим? — сміявся Карналь.
— Побачимо, побачимо,— поплескував його по плечу Кучмієнко,— все може бути.
— Тоді я б не хотів бути в науці.
— Будемо вважати такі заяви передчасними. Ти даремно гніваєшся, Карналь. Ми ж з тобою друзі. Згадай перший і другий курси, згадай, як відбивалися від вовків. Як гранатами од фашистіві Нікому не вдасться мас посварити і роз'єднати. Дивуюся, як ти цього не розумієш.
— Іноді мені починає здаватися, що ти знаєш навіть те, чого знати неможливо, і маєш від цього найбільшу насолоду. Тобі легко жити, Кучмієнку. Мабуть, ти й умиратимеш, як один великий англієць,— співаючи. Але я вмирати не збираюся ні співаючи, ні плачучи.
Вони розходилися, хоч Карналь знав, що ненадовго й недалеко.
Хоч як дивно, але сам Кучмієнко перший приніс Карналю звістку про те, що до їхнього університету приїхав той самий ленінградський професор Рем Іванович, який так високо оцінив Карналеву студентську роботу.
— Прочитає в нас лекцію про числа Ферма,— повідомив Кучмієнко з таким виглядом, ніби він тільки те й робив, що думав про числа Ферма і мав намір спростувати Ейлера, який у свій час спростував Ферма.— Ти ж знайомий з ним, Карналь. Він тебе хвалив, вибив тобі грамоту від міністра.
— Знайомий так само, як і ти.
— Не мене ж хвалив — тебе.
— До речі, професор доволі прихильно ставиться до кібернетики і до Вінера.
Кучмієнко зареготав.
— Коли б я був професором, то теж дозволяв би собі такі фокуси! Йому що? Він знаменитість! А от спробуй ти виплутатися з сітей лженауки, і виявиться, що без допомоги твого друга Кучмієнка ні руш!..
На лекцію вони пішли разом, відчепитися від Кучмієнка Карналь не зміг. Професор був лобатий, міцно.збудований, схожий не на математика, заглибленого в теорії, а на залізного практика, партійного або державного діяча. Енергія так і прискала з кожного його поруху, слова буквально били студентів — докоряв за нездарність, за посередність, за розумові лінощі, ніби саме зібрані в актовому залі студенти фізмату винні були в тому, що триста років ждуть свого розв'язання проблеми, запропоновані Ферма. Це був не просто вчений — борець, агітатор.
Він міг примусити забути все на світі, забути про всі плани й кинутися мерщій вирішувати невирішене в математиці, про що саме казав професор.
Під час своєї бурхливої лекції професор чіпко обмацував поглядом аудиторію, ніби шукав когось. Карналь, холонучи серцем, вирішив, що той шукає саме його, і знітився. Йому хотілося заховатися під стіл або хоч за спину Кучмієнкові, але професор жодного разу не зупинився на ньому поглядом, частіше його очі затримувалися на Кучмієнку, бо той сидів виструнче-ний, високий, час від часу картинно стріпував своїм прекрасним чубом і з таким захватом пожирав очима професора, що той мимоволі мав би зарахувати його до своїх найпалкіших прихильників.