Карналь зрозумів це, переступивши поріг кімнатки Пронченка. Бо коло столу, наполовину заваленого книжками, простого, погано струганого, здається, мало не саморобного, як майже всі тодішні меблі, над склянками з міцно завареним чаєм сиділи Пронченко у своїй незмінній гімнастерці, в діагоналевому галіфе й хромових чоботях, і... ленінградський професор — без піджака, з розстебнутим коміром білої сорочки, з недбало зсунутим набік галстуком. На прогорнутому від книжок клаптику вільної поверхні, крім склянок з чаєм, вазочки для варення й корзинки з печивом, лежав розгорнутий на останній сторінці "Огонек". Професор, вимахуючи авторучкою, замість привітання відразу гукнув до Карналя, ще не встиг той зачинити двері:
— Підступи, або приховані дії. Сім літер! Знаєте?
Пронченко і професор, виявляється, сушили голову над журнальним кросвордом. Найпримітивніше заняття з усіх, які тільки міг уявити Карналь.
— Ну, що ж ви мовчите? — наглив його професор.
— Інтриги? — підказав Пронченко.
— Хвилиночку. Лінійка — лягає. Шторм — сходиться. Мотив— точно. Так і записуємо: інтриги.
Пронченко підвівся, потиснув руку Карналеві.
— Сідайте з нами пити чай. З Ремом Івановичем, сподіваюся, ви знайомі.
— У загальних рисах,— буркнув професор,— дуже в загальних рисах. Без наближень. У науці наближення, знаєте, процес тривалий і, як вам відомо, безконечний.
— Серед людей трохи інакше? — спитав Пронченко, і Карналь ніяк не міг второпати, чи вони сперечаються, чи жартують, чи просто дають спочинок розумові, так само як з оцим безглуздим кросвордом.
— До речі, студент Карналь подає надії,— несподівано сказав Рем Іванович.— Його наукова робота одержала першу премію Міністерства вищої освіти.
— Знаю,— хитнув головою Пронченко.
— І як ви думаєте використати його після університету?
— А цього от не знаю.
— Тоді хто ж знає?
— Його наукові керівники, вихователі, професори.
— Ось він скаржиться, що його...
— Я не скаржився,— вихопився Карналь.
Веріко Нодарівна принесла ще склянку чаю, Пронченко познайомив Карналя з дружиною. Карналь смикнувся, щоб підвестися назустріч жінці, але відчув, що його щось тримає знизу. Те "щось" не було для нього таємницею. Всі університетські стільці замість диктового кругляка мали сидіння, зроблені з тоненьких паличок, поприбиваних до каркаса дрібними гвіздочками. Гвіздочки, як відомо, мають голівки з досить гострими закраїнами — прекрасний інструмент для дірявлення студентських штанів і спідниць. У Карналя єдині його штани мали вже кілька таких "поранень", але тепер ішлося й не про цілість штанів, а про його ґречність, про пошану до жінки. Карналь рвонувся щосили, але стілець вчепився йому в штани, мов кліщ. Довелося тягти за собою й стілець. Студент являв собою найкомічніше видовище, і Рем Іванович не стримався, зареготав голосно, розкотисто, охоче, Пронченко теж не стримався від сміху, тільки Веріко Нодарівна докірливо поглянула на чоловіка І, допомігши Карналеві визволитися від стільця, сказала:
— Ти знову переплутав стільці, Володю. Я ж просила тебе ніколи не давати гостям цього поламаного, а сідати на нього самому. /
— Студент — це не гість! — закричав Рем Іванович.— Студент — це людина для пригод. Бо коли ж і зазнаєш всіляких пригод, як не студентом!
— У нас уперше? — спитала Веріко Нодарівна з приємним грузинським акцентом.— Правда, Володю, вперше? — звернулася до чоловіка.
— Не запрошували, то й уперше,— добродушно буркнув Пронченко.— Тому й скаржиться аж у Ленінград, а нам не каже нічого.
— Я не скаржився,— знов хотів виправдатися Карналь, але його перебив професор:
— Я страждаю схильністю до неточності. Constitutionally inaccurate, як кажуть англійці. Скарги не було. Я не читав таких слів у листі нашого молодого друга. Так?
— Так,— згодився Карналь, не знаючи ще, до чого веде професор.
— Але хіба справжній стан справ залежить від того чи іншого сполучення слів? Світ, для того щоб існувати, не потребує ніяких описів і постанов.
— Даруйте, професоре,— спокійно втрутився ' Пронченко,— але ж ми знаємо, що постанови в державі з плановим господарством можуть спрямовувати цілі ділянки життя. А декартівська енумерація? Ви ж математик, а математики сплять і бачать світ не те що описаний і прореєстрований, а формалізований аж до таких меж, що навіть для поцілунків вони мріють вивести точні формули.
Професор підхопився зі свого стільця, хотів побігати по кімнаті, безпорадно розвів руками.
— У вас тут не розженешся! Ви що — удаєте скромність? Але ж той, хто ніс тягар війни, має право користатися плодами перемоги! Чому вам не дадуть квартири?
— Ми з Веріко й користуємося,— скромно зауважив Пронченко,— маємо дві кімнати на двох. По кімнаті на кожного! Це ж ціле багатство, професоре!
— Ви називаєте це кімнатою? — Професор вдарився об стілець, застрибав на одній нозі.— Могли б хоча скоротити до мінімуму умеблювання. В моїй ленінградській квартирі, наприклад, порожньо, як на стадіоні. В блокаду я попалив усі меблі, щоб зігріти своє старе тіло. Довелось навіть зачепити дещо з бібліотеки. Намагався вибирати маловартісне. Але хіба ж можуть бути маловартісні книжки для вченого? Тепер страшно подумати...
— А в мене був випадок, коли я своїм командирським танком розвернув стіну сільської бібліотеки. Засіли там два фашистські кулеметники, і не могли ми їх ніяк викурити. Довелося йти на таран. Не знали ми, що там бібліотека, та хоч би й знали, то довелось би. А коли розвернув стіни, влетів танк у будинок, вляглася курява, глянув я — книжки, розтерзані, як люди.
А мої хлопці вже вискочили з танка, збирають те, що вціліло, один несе "Гаргантюа й Пантагрюеля", знаєте, шкільне видання, читане-перечитане... Я своїй Веріко досі про цей випадок не розповідав, боюся навіть зараз... Хоч подумати, що міг ти тоді на фронті...
— А мені довелося рятувати гаубицю,— втрутився в розмову Карналь,— виколупувала з вежі польського костьолу фашист-* ського кулеметника, й на неї сипонула рота фашистських автоматників. Насилу відбили. А костьол гаубиця потрощила капітально. Від кулеметників самі спогади... Коли ж відбили ми те містечко, то до командира прийшла делегація громадян з протестом. Мовляв, пошкодили костьол. Чотирнадцяте століття!