Карналь розгубився.
— У мене тут немає паспорта,— зізнався він мало не злякано.
— І в мене,— безтурботно заявила Айгюль.— А хіба для любові потрібен паспорт?
Вони знайшли на Ланжероні якийсь маленький загс, написали заяву, пообіцяли напівсонній, невдоволеній жінці за годину прибігти з паспортами, взявшись за руки, вискочили на вулицю, глянули одне на одного, Карналь уперше побачив у глибині чорних очей Айгюль якісь мовби золотисті відблиски, а вона аж заплющилася від нестерпної пронизливості його погляду, стали так, ніби щойно зустрілися, тоді кинулися одне одному в обійми, і весь світ для них зник, лишилися тільки вони, їхні поцілунки, сльози радості й захвату і безконечність любові.
Повернулися до загсику зі свідками. Карналь привів Васю Дудика, Айгюль прийшла з їхньою спільною знайомою Полі-ною, мабуть, сподіваючись цим зробити приємність для Карналя і навіть у думці не маючи, що, навпаки, зробить йому цим велику прикрість. Він сподівався, що Айгюль запросить у свідки когось із дівчат, з якими навчається в студії, це було б цілком природно, але вона, виходить, зовсім не думала про себе, думки її були заповнені тільки ним, задля нього, видно, потоваришувала з Поліною і навіть привела ту для свідчення в такій інтимній справі, як їхнє одруження.
Поліна, може, й подобалася б Карналеві, як подобалася вона багатьом чоловікам, бо належала до того типу одеситок, повз яких чоловіки не можуть проходити спокійно. Смаглява блондинка (якась дивна, субтропічна, чи що, пігментація шкіри), прекрасно збудована, завжди розсміяна, вогонь в очах, вогонь у словах, вогонь у кожнім поруху, суцільна безтурботність і доброта — хто б не замилувався такою жінкою? Вже вісімнадцятилітньою вона одружилася з корабельним механіком, але механік місяцями плавав у далеких морях, Поліна нудьгувала, не зносила самотності, і ось тут трапився їй десь випадком Кучмієнко (а може, то вона трапилася Кучмієнкові?), між ними щось спалахнуло, а може, просто щось сталося, вони закохалися одне в одного чи, може, удавали закоханих, Поліна заявила, що кидає свого механіка, а Кучмієнко заявив, у свою чергу, що одружується з Поліною, ось тільки закінчить університет і влаштує своє життя, забезпечить майбутнє (Карналь знав, яким коштом забезпечуватиме своє майбутнє Кучмієнко), ясна річ, Карналь не міг не познайомити Айгюль з Кучмієнком, а знайомство з Поліною сталося вже само собою. Тепер Поліна мала бути свідком їхнього щастя. Воно не могло потьмаритися нічим, тож Карналь промовчав і не подав знаку, яка неприємна йому ця молода жінка поруч з його Айгюль, він ще не знав тоді, що жде його попереду, інакше не втримався б і вже того першого ранку їхньої спільності сказав би Айгюль усе, що думає і про цю Поліну, й про Кучмієнка, але ж не знав, та й не мав ще ніякого права казати щось погане про молоду жінку лише на тій підставі, що вона симпатизує не зовсім симпатичному (для нього, може, тільки для нього, Карналя!) Кучмієнкові.
Весілля не було. Випили шампанського на Дерібасівській учотирьох (платив Вася Дудик, вічний фінансист Карналів), тоді вирушили у "весільну подорож", тобто на Молдаванку, шукати дешевої кімнатки, яку можна б найняти для молодого подружжя. Чому саме на Молдаванку? Бо цей район Одеси видавався найщільніше заселений, а люди в таких місцях завжди добріші, між ними немає того холодного відчуження, яке неминуче виникає серед мешканців вишуканих кварталів, будинків і квартир, де скніють у самотині і щосили оберігають свою недоторканість, в кожному вбачаючи загрозу свого благополуччя.
Карналь і Айгюль замешкали в довгій напівпідвальній кімнаті в кінці довжелезного двору. Вікно з кімнати виходило просто в двір, стояло на землі, в нього можна було вхоЭДйти, як у двері, в нього вічно влітав футбольний м'яч, який ганяла малеча, заскакували бродячі собаки, бездомні коти, іноді за-блукував який-небудь п'яний, що не мав уже сили вилізти назад через вікно, і його доводилося випроваджувати через двері, по кошмарно темних коридорах, в яких чомусь не могла горіти жодна електролампочка (вони всі вмить перегорали, і причини не міг встановити навіть майбутній творець електронних машин, майбутній академік, майбутній бог науки й техніки Карналь). Майна в молодого подружжя було так мало, що вони іноді й самі дивувалися: як можуть обходитися такою мінімальною кількістю речей? Лозове крісло, електроутюг, сітка від ліжка, поставлена на чотири цеглини й застелена старим килимом, ще один туркменський килим на підлозі, якийсь одяг на двох гвіздках на стіні, прикритий білим простирадлом, купка книжок і, здається, все. Килими становили все їхнє багатство, прекрасні туркменські килими ручної роботи в приглухлих барвах, мов весняні вечірні сади, мов смагляве тіло Айгюль, яка любила ходити по кімнаті майже без одягу, завжди втомлена від репетицій і виступів, завжди сонна, готова впасти на килим і вмить заснути, сховавши голову під подушку, як усі діти війни, що лякалися вибухів навіть тоді, коли самі й не чули їх за тисячі кілометрів від фронту.
Спати вона любила, здавалося, в її крові жив тисячолітній сон пустель. Щойно випадала вільна хвилина, Айгюль умить піддавалася сомнамбулічній розслабленості, позіхала, очі їй заплющувалися. Найстрашніше, коли жінка коло тебе позіхає. Вся байдужість світу спадає на тебе в тому позіху. Але Карналь прощав Айгюль її сонливість, її позіхання, її розслабленість, бо, щойно склепивши повіки й заховавшись під подушку, Айгюль уже блискала очима, прокидалася, мов пташка вдосвіта, і відразу починала розповідати, що їй приснилося. У неї завжди були віщі сни. Бачила в них те, що з ним відбувалося або мало відбутися, вгадувала його настрої, бажання, навіть зародки нових відчуттів, про які Карналь ще й сам не вмів би сказати щось певне. Сни для Айгюль були мовби другим життям. Люди пустелі звикли бачити увесь світ. Для них немає таємниць, не існує заплутаності, складності, хаотичної нерозбірливості. Все просте, ясне, зрозуміле, як рух пісків, як політ вітрів, як вічне пересування зірок.
Вона принесла з собою простоту й наївність пустелі, хотіла жити, як маленьке звірятко, поруч з ним, але без обов'язків щодо нього, бо всі обов'язки мали припадати на його долю, бути подарунком долі, нагородою за минулі страждання, вічним нагадуванням про свого батька Капітана Гайлі, а ще про Георгія Гнатовича, або ж Професора, як називав його завжди по-думки Карналь.