Ой, любий камінчику! Приклала його, проходного, до чола, аби хоч трохи зменшити жар.
— То куди нам далі? — домагалась продовжити їхню екскурсію.
Козирний повів стежкою вниз, при цьому не забуваючи нагнітати її рум’янці:
— І знаєш, що найбільше заїдало? Що — жодної уваги на мене! Ти не подумай, що я хвалюсь, але всі дівки, пардон, мені на шию вішаються, навіть ота новенька, що без року тиждень провчилась у вашому класі і на яку всі наші хлопці запали, — і та бісики мені пробувала пускати! А ти — нуль на масу!
Софійка старанно дивилась під ноги — і щоб не зашпортнутись, і від того, що тут не заперечиш: вона справді абсолютно не помічала цього самозакоханого індика!
— Мені ж видавалось, що ти була трохи небайдужа до того вашого придурка Кулаківського, правда?
Ох, скоро для її щік доведеться викликати пожежну машину!
— Як ти дивилась на нього, коли ви тоді восени виносили разом листя на смітник!
Ой, він і це бачив!..
— Я навіть підбурив Альбабаріна, і ми вдвох постій-но діставали того маминого мазунчика!
Леле, то Алібаба чіплявся до Вадима ще й із Тузової настанови?
— Ні, ти не думай, що Тимур свого розуму не має, у нього з Вадом були ще й якісь свої рахунки, я тільки підігрівав! І в подружку твою кучеряву Тимур справді серйозно втріскався, не з моєї настанови, ти не думай!
Спустилися в долину, якийсь час ішли мовчки по рівному. На пологому підйомі Андрій знову міцніше стиснув її жменю. Потім вийшли на лісову ґрунтівку, і він упевнено потягнув дівчинку далі. Перед Софійчиними очима вже почали пролітати перші метелики.
— Знаєш, це зі мною вперше, —Андрій сьогодні був як ніколи балакучий. — Скільки дівчат у мене було, але нарешті...
Крізь пелену метеликів проступила тінь фарбованої чорнявки, і це боляче кольнуло, трохи поруйнувавши ідилію...
— Це ти про ту дівчину в старому парку? — спромоглась на слово.
— А-а-а, з якою ти мене зустріла?.. Хе, то вже пройдений етап! А той негр, що ти з ним була тоді і з яким тебе часто у місті бачив, куди подівся?
Це він про Сашка? І що значить пройдений етап? Але тут же забула сумніви, рвонулась назад, мимоволі наткнутись на м яку стіну Андрієвих м'язів: на камінні під ногами... наслання якесь!.. Знову... змія! Ніколи не бачена досі, якась сіра, аж напівпрозора!
— Змія-привид?!
— Ти чого? — миттю скористався її переляком і обхопив за талію. — То ж тільки шкурка!
Ні, вона точно здуріла! Справді, то лише довга зміїна шкура, вже напівзотліла, тому й прозора!
— Як це може бути? — не могла надивуватись. — Вона... наче вийшла погуляти, залишивши вбрання!..
— Так, звісно, полиняла. А ви, русалки, хіба не так само луску міняєте, признавайся? — сміявся своїми безсовісними сірими. — Та жартую, жартую! Так-от, про що я? Ага, почав постійно ловити себе на тому, що думаю, що скучаю, ідеш тако на якісь змагання — і ти постійно перед очима. Беру участь в якомусь турнірі на вишнопільському стадіоні чи й у спортзалі — усе видивляюсь, чи нема Софії між глядачів? Нема!.. Як почув за ту поїздку до Криму, аж підскочив. Ну, думаю, не буду я Тузом Козирним, якщо Софійка після неї не буде моя!
Це й Сашко не раз каже "моя", але в нього якось... не так! Утім, поки в голові не почали вилуплюватись нові покоління метеликів, Софійка вправно викрутилась від чергової спроби її пригорнути:
— Взагалі-то мені поки що набагато приємніше залишатись нічиєю! Хіба що маминою і татовою. Ну, й Ростиковою...
— Ростик — це менший брат, у мене все під контролем! — заспокоював чи то її, чи себе. — І погодься, віднедавна ти вже таки стала трохи моєю! — на її руку, затиснуту в лещата, сів метелик його поцілунку. Заперечити було важко.
Вони підіймались усе вище й вище, тоді звернули стежкою в хащі, і Туз нарешті урочисто проголосив:
— Прийшли! Розвертайся! — він знов безцеремонно і водночас ніжно повернув її, і внизу перед нею... На дні велетенської кам’яної прірви... Межи стінами, помережаними, наче торт, шарами різних порід... Блакитне-преблакитне, наче зумисне підсинене, озеро!
— Що це? Теж, як і в Панагії, Смарагдове озеро? — видихнула ошаліло. — Чи це якесь... Я вдома Ростикові
картонні дзвіночки для лічби таким фломастером розмальовувала! Аквамаринове?.. Ні, цей ядучий блакитно-підзеленений колір, здається, зветься ціановим... Боже, скільки в світі відтінків — скільки їм і назв! Ціанове озеро!
— Усе простіше, — по загадковій паузі відповів Козирний. — Це гранітний кар’єр, а он тою грунтівкою звідси вивозили камінь! У якийсь момент докопались до підземних вод, кажуть, як вони хлюпнули, то екскаватор, який працював у цій кам’яній торбі, уже не встиг виїхати, лиш водій вискочив і втік! Так і зосталась машинка на дні. Глибина —до тридцяти метрів, вода мов крига!
— Але ж хіба в заповіднику можна?..
— Такі знав, що ти захочеш про це поговорити! Звичайно, в заповіднику так не робиться, але ти ж, слава Богу, не сьогодні народилась, а ще в кінці квітня!
— Це як Гард, про який ти розказував, так? —уторопала врешті. — І як Орда, і як штучне Київське море...
— І як частина знаменитого запорізького Великого Лугу, яка тепер під Каховським водосховищем, — продовжив Туз.
— "Не раз я кораблем на дно піду, шукаючи нової Атлантиди"... — трохи невчасно прийшла цитата з Лесі Українки. — це про наші землі!
— О, і за це я тебе теж!.. — ніжно-насмішкувато глянув своїми сірими. — Коротше, фанатію від твоїх дивацтв! Але годі про сумне. Милуйся, яка тут екзотика!
— Щось теж із космічно-нереального! — похитала головою.
— А яка видимість! Недурно ж з історії вчили: стратегічно вигідна позиція, нам згори цілий світ як на долоні, а нас тут ніхто не бачить!
— Як не бачить? По-моєму, наші дві постаті теж далеко видно!
— А ти присядь, то й переконаєшся! — смикнув її за руку донизу, на хвилі шовковистої трави.
Як завбачлива, завше обережна й насторожена Софійка — і так утратила пильність? Як отак, без жодної темної думки, присіла перевірити, чи справді вона сховається од світу?
Не встигла нічого усвідомити, як Андрій стиснув її, мов лещатами, і присмоктався своїми губами до її вуст. Це вже далеко не метелики, це вже безжальне цунамі, розжарена вулканна магма, яка заповнює все навколо, не лишаючи нічого живого, о, Софійка добре знає картину "Останній день Помпеї"!..