— Отже, молодість мав бурхливу?
— О так! У нього все було по вінця. Молодість — бурхлива. Кохання — навіки. Розчарування — безмежне.
— А що ж залишалось для єдиного сина? — обережно підступила до головного. Хоч би знову не надумався зомліти!
— Байдужість. Звичайна сіра байдужість... — Голос Завтрашнього і справді почав тремтіти. — Спершу він сподівався, що народження сина зблизить його з дружиною. Але коли побачив, що Марія зосталась незворушно холодною... Моя мама — це сніг, ви знаєте... Поринув з головою у власне життя: коні, поїздки, розваги,.. Особливо любив далекі подорожі... Аби не бачити... А хлоп’я, котре бродило по домі й часом натикалось
йому на очі, в кращому випадку дратувало. Здебільшого мене просто... не помічав... І мати не помічала... Тож і став я непомітним. Щез...
— Не хвилюйтесь, любий Казимире! Все гаразд, усе чудово! — намагалась контролювати ситуацію. — Тільки не зомлійте! Ага, для вас є добра звістка!
— Невже знайшли моє справжнє місце? — стрепенувся радісно.
— Ще не зовсім... себто якви ставитесь до того, щоб стати... гм-гм... дівчиною?..
— Що-о-о-о?..
— Точніше, не так: у найближчі вихідні ми вас навідаємо й про все побалакаємо.
— Оце радість! Спасибі! Може, панні з такої нагоди заграти "Місячну сонату"?
На цій гарній ноті рахунок закінчився, і зв’язок обірвався.
Господи, та час і справді тут, на горищі, йде з шаленою швидкістю!
48. Місячна соната-2
Прийшла зі школи, мов прибита. Ще вчора спробувала вдруге ворожити на шафиних газетах. І натрапила на таке: "знайдеться між чорними і білими". Ішлося про шахові фігури, але в цьому словосполученні відчула знакове. Відразу
вписала його в блокнотик, услід за "Шукати в межах Вишнополя".
А сьогодні на уроки... Ірка Завадчук з’явилась у строгому брючному костюмі: чорному, з білою блузкою! Видно, вплинули виховні бесіди з завучем, і взялась виправлятись. Але річ не в тім — річ у чорному й білому! А якщо згадати, що колись носила вона зачіску-хвоста, перефарбованого в білий верх, чорний низ?..
Все, Ірусю! Як не шкода Казимира, як не шкода Софійці себе самої, як не шкода навіть тебе, дурненької, — доведеться тобі поміняти характер, звички і душу! Тепер тільки зосталось дослідити, як їх змінити.
Софійка ходила засмучена й мов сонна. Проте дуже скоро їй довелося пробудитись і вразитися ще більше.
Чи снилось, чи справді чула? Ні, справді! Справді, коли на перерві зайшли в музичний кабінет (у них там мала бути література), новенький Дмитро сів за піаніно. Після невеликої розминки він заграв... "Місячну сонату"!!! Ще й як заграв!..
Даремно Кулаківський, аби заглушити Іваненка, на весь звук увімкнув свого СЕ (подарунок во-скреслого дядечка). Всі дівчата їхнього класу зашикали і ще захопленіше стали дивитись на новенького. Еге ж, вони усе витріщаються відтоді, як уперше побачили Дмитра! Софійка взагалі-то
не сприймає такої масової отарної закоханості, але... але ж який хлопець!!!
Проте наразі Софійка глянула на Дмитра ще з одного боку. Справді, яке безглуздя шукати пристанища Завтрашньому в Ірчиному тілі, коли тут — і характер, і манери — все сходиться один в один! Ой леле! Таж форма в новенького — смолянисто-чорна, з білою накрохмаленою сорочкою! І ходить так уже цілий тиждень, а не з сьогоднішнього дня!
А ввічливість його справді сягає хіба Казимирової! Коли Софійка після фізкультури сказала сама до себе: "Мабуть, я розпатлана, як відьма!" Дмитро (це ж треба — почув!) заперечив:
— Ні, як симпатична русалонька!
Звучало мало не як "пресвітла панна"!
Вадим багатозначно гигикнув. Невже ревнує? Приємно, звісно. Але Завтрашній — насправді Дмитро Іваненко?.. Ця новина вражає більше!
49. Затоплений острів
Умовила батьків поїхати побачити замок. Ті погодились радо: шукають, сердеги, примирення з донькою.
Отож до Леськовичів рушили автобусом зранку всією родиною. Плюс, звичайно, Сашко. Сашкову місію сьогодні важко переоцінити. Він, крім, звичайно, Вітиного тата, має водити Софійчину
родину по замковищу й усередині замку. І цим відволікати від привида, який тим часом розмовлятиме з дівчинкою.
Осінь уже черкнула жовтим крилом замкові хащі. На тлі ще теплого вересневого сонця вони особливо гарні.
— А колись же це були не хащі! — сумно вдивлявся у вікно Завтрашній.
Вони сиділи на підвіконні в колишній Казимировій кімнаті: сюди не мала ступити нога нинішніх відвідувачів.
— ...Колись це був розкішний парк! За прадіда Маріана по той бік ставка був хвойний ліс, по цей бік — листяний. Але за батька все змінилось і змішалось. Щороку виписували сюди найдивовижніші рослини з різних країн. Троянди всіх Гатунків, бузки, тюльпанове дерево... Зосталися лиш триметрової товщини ялини та пірамідальні ясени...
Ніби на підтвердження, крізь кватирку залетів прижовклий ясеновий листок і принишкло сів хлопцеві на долоню.
— ...Мовчу вже про фруктові й овочеві плантації. Вони були далі, в південній частині маєтку, у величезних оранжереях.
— ...А на ставку татко спорудив ще й острів Кохання. Плавучий, зі щільних дубових дощок, з насипною землею... І весь у білих бузках! Таких кучерявих, як піна:листя за квітами майже губи-
лось!.. Мені той запах досі приходить у сни. Розумієте — білий такий, чистий! Ви ж знаєте, Софі, що запах осідає на предметах і в людях, які його приваблюють? Хоч тут здавна смердить лише цвіллю, в цій кімнаті я і досі чую запах смачних обідів і маминих французьких парфумів. І що цікаво: хоч завше кропила себе ними, хоч купалась із пахучим милом, я чув од неї саме цвіль. Тепер знаю: то тхнула її запліснявіла душа... Так і зі ставка — іноді віє бузком...
— І де ж тепер той острів? — нарешті втрутилась у розмову.
— Софійко-о-о! — наближався по коридору мамин голос.
Ото ще, ну не дають спокою ні на хвилинку!
— Софійко! — Мама вже стояла в одвірках. — Ти чому тут сидиш сама?
Ага, Казимир, спритняга, вчасно випарувався!
— Та... Приємно посидіти, помріяти в тиші... Поуявляти, як тут колись було...
— Ходімо з нами, там так цікаво! Навіть Ростах рота розкрив од здивування. Зараз усі лізуть на вежу!
— Мамусю, я ж це все бачила тисячу разів! — Ну, яка ця мама й справді наївна! — Ви йдіть, я тут почекаю!