Зв’язок з іншими камерами був ідеальний: безперервно працював телеграф. В своїй половиш телеграфом завідував Андрій. В другій — молодий грек, інженер з ХЕМЗу. Камера знала всі новини, знала заздалегідь про наближення ворога, а що найцікавіше — знала, що робиться а усіх харківських тюрмах. Часто приходив до камери розгублений черговий (розгублений в пошуках потрібного в’язня, якого вимагає для чогось начальство) і питав навпрост у камери:
— Скажіть, в якій камері сидить такий-то, ім’ярек? І знаходились такі, що знали й це.
— Він сидить не в цій тюрмі, а в тюрмі на Кінній, поверх такий-то, камера така-то, — відповідали йому, якщо цей черговий був "симпатичний". Якщо ні — кепкували та й тільки.
Якщо не знали зразу, то просили в чергового (знову ж таки, якщо він симпатичний) терміну пару годин, після яких черговий діставав точну довідку. Причиною, чому арештанти охоче називали місце перебування загубленого "людішки", була надія — "а раптом чоловіка шукають, щоб випустити на волю або на побачення з жінкою!"
Найменше знали в’язні про тюрму на Раднаркомівській (тобто про тюрму при управлінні НКВД), бо там було багато таких камер, про які нічого не було відомо, й взагалі там зв’язок з камерами був неможливий. Люди взнавали про своїх сусідів камери, лише потрапивши в одну з міських тюрем, — на Холодну Гору, на Кінну, або на Тюремну, або в "брехалівку".
Телеграф тут першорядний — рури парового опалення проходили крізь увесь корпус по вертикалі й по горизонталі; груба рура, пристосована посередині зовнішньої стіни, з’єднувала найвищий поверх з найнижчим, тоненька, йдучи поземно при самій підлозі, крізь стіну проходила в іншу камеру. Так в обох половинах камери ч. І2.
Стукалося держачком зубної щіточки усторч об руру. Добрим також був черепочок від розбитої тарілки. Ці черепочки ще були найкращими інструментами для обточування цвяшків та дроту, — вузенька площина розламу заступала собою найкращі бруси та напильники.
Лежачи біля схрещення рур горілиць і працюючи зубною щіточкою, Андрій мав зв’язок з усіма камерами своєї сторони. По умові з телеграфістами всіх камер був вироблений певний код, який уможливлював говорити саме з тією камерою, з якою хотілось, усуваючи плутанину. Коли Андрієві треба було викликати найнижчу камеру, то до нього на умовлений сигнал виклику озивалась тільки ця камера. Решта підслухували і, якщо хотіли, встрявали в розмову, улаштовуючи перекличку.
Андрій розпитував про новини й інформував своєю чергою про все, що знав. Передавав телеграми про наглі події. Часто біля нього збиралася ціла черга людей, які хотіли би поговорити з друзями, а не вміли орудувати "п’ятихвісткою", і Андрій виконував всі їхні замовлення. Коли справи були делікатні й не бажано було б, щоб хтось підслухав, то Андрій вів розмову так швидко й так віртуозно, передаючи й хапаючи слова з півлітери, що ніякий підслухач, навіть ідеальний, не зміг би нічого второпати. Тим більше, що при цій системі взагалі, коли проґавити першу літеру, неможливо потім вхопити зв’язок й щось збагнути. А щоб не міг розмову підслухати хтось з тюремників, переловлюючи в коридорі або в суміжній камері (а бувало багато провокацій, наприклад, виводилося всю камеру геть під час трусу або й спеціально й до рури сідав хтось з фахових тюремників) — для окремих речей і понять існувала спеціальна арештантська лексика, крім того, завжди був пароль, змінюваний регулярно, щоб запобігти всипам. Так що підслухати й збагнути розмову тюремникам було неможливо. Та й здебільша кожну провокацію моментально розшифровувано й розмову уривано або "розігрувано" провокатора в належний спосіб, глумлячись з нього.
Про все почуте Андрій регулярно інформував камеру, зачитуючи зведення. Ті зведення робилися регулярно двічі на день — в обід і ввечері, як подача телеграм РАТАУ. В наглих випадках — коли, скажімо, подавали попередження про трус, що почався знизу, або про просування трусової бригади з карначем на чолі до камери І2-ї, з якої мав трус початись, або про початок "лавочки" чи про які інші наглі події, — тоді на сигнал камера завмирала й подавалася інформація, мобілізуючи камеру до швидких приготувань.
Слухаючи всі новини, Андрій уперто намагався досягти жіночої камери, пам’ятаючи прохання ад’ютанта командарма Дубового. Але тут було найслабше місце всемогутнього телеграфу — жіночої камери знайти не вдавалось. Бо її просто не було, а був спеціальний, окремий жіночий корпус. Це устійнено, але поза тим більше нічого, бо між жіночим корпусом і корпусами мужськими не було ніякої дифузії —жінок в мужські камери не саджали. Ті відомості, які вдалося здобути, були дуже скупі — лише те, що жінок сиділо дуже багато та що найбільше серед них таких, які сидять "по дєлу мужа".
Телеграф працював цілісінькі дні — як не розмовляла к. І2, то розмовляли інші, і рури безперервно цокотіли, і часом траплялися такі випадки: до камери нагло входив черговий корпусу, в якій-небудь справі й в метушні ніхто не встигав подати алярмовий сигнал по рурах, щоб припинили розмову несамовиті телеграфісти, найчастіше з причини, що не було під рукою черепки або щіточки, а інші тукання в руру не мали значіння. Черговий зупинявся посеред камери й слухав тукіт в рурах— і тут приходив іспит для чергового, чи він "порядний" чоловік, чи "хам". В розподілі чергових на "порядних" і "хамів" такі випадки відогравали виключну роль. Коли він був "хам", він підіймав страшенну бучу, коли ж був порядний, то поводився так, як Пересада. Цей Пересада був найпорядніший з усіх чергових. Такий випадок трапився раз під час його візиту. Почувши тукіт, він слухав якусь мить, а тоді серйозно промовив:
—Телеграфіст! До роботи! Ніхто, звичайно, не рухнувся.
— Хто телеграфіст?
Мовчанка.
Тоді Пересада безпомилково ткнув пальцем на грека, інженера з ХЕМЗу, та:
— Візьміть свою щіточку й приймайте новини. Там уже щось сталося.
Під сміх інженер взяв щіточку, але, звичайно, телеграм не приймав, лише дав "відбій". Всі думали, що розшифрованого телеграфіста спіткає кара, але ніяка кара на його голову не впала.
Іноді на камеру ч. І2 (як і на весь корпус) нагло звалювався трус. Своїм характером проведення й своєю брутальністю—це щось виняткове.