— Слухай, Іване, зараз збирається радне коло. Не роби собі з того нічого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить бути.
В тій хвилі вдарили на майдан в литаври. З усіх сторін сходилося козацтво. Кожний був цікавий почути, чого їх кличуть.
Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всі сторони, говорив:
— Панове отамання і усе січове товариство, лицарство!
Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звістити вам про славний похід на турка, бо вже всі про се, здорові, знаєте. Багато з вас у сьому поході були, і вони розповіли другим товаришам краще за мене. Я вам лише хочу сповістити, яку добичу привезли на Січ наші славні лицарі-молодці. Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.
Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами: "Слава!"
Скінчився реєстр тим, що визволено з турецької неволі шість тисяч християнських бранців.
Тепер кошовий говорив далі:
— А чия в цьому найбільша заслуга, панове товариство? Правда, що без війська, то кожний найкращий ватажок нічого не зробить, та коли знову найкраще військо не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада...
— Правда! Правда! Добрий ватажок за половину війська стане.
— Слава Сагайдачному! — гукали козаки, підносячи шапки вгору. — Давайте сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?
Сагайдачного випхали на підвищення, і він кланявся на всі сторони.
— Тихо! Сагайдачний буде говорити!
— Панове отамання, і ви, мої добрі, щирі і вірні товариші! За що ви мене славите і величаєте? Я лише думку піддав, щоб йти на Варну, а похід повів і все запорядив наш славний отаман Жук, він там і голову поклав, його тіло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на січовому кладовищі поховати. Та буря на морі затопила його враз з байдаком, і він на дні моря спочиває. Царство йому небесне і слава на віки вічні, йому треба подякувати, його досвідному отамануванню, а не мені.
— Що й казати, — говорив хтось з гурту, — а Варнянський замок таки ти здобув, не хто другий...
— А хто нас так хитро вивів із матні, як не ти?
— Ні, не я, товариші. На здобутті замку був моїй роботі кінець. І коли ми були у найбільшій небезпеці, коли турецький флот з Бургаса сидів вже нам на спині, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвіду у морськім поході. Тоді послав нам Господь на щиру пораду мудру і досвідну голову, і це нас врятувало від неминучої загибелі. — В цю хвилю коло заворушилося, і всі були цікаві знати, про кого Сагайдачний думає. — Та цьому не кінець, — говорив Сагайдачний. — Той самий чоловік славно убрав у шори очаківського пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опісля в лимані спалили, видурив від нього двадцять тисяч золотих турецьких цехінів і не взяв з цього ні шага для себе, а все віддав січовому товариству.
Коло розступилося, і тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах потурнака і поставили перед Сагайдачним.
— Боже провидіння заставило одного славного козака, що побував у турецькій неволі, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької мови, звичаїв, пізнати всі бусурменські штуки, розвідати усі скритки у Варнянськім замку. Коли його невольники піймали, хотіли його, живого, кинути в огонь. Та голос Божий наказав мені до сього не допустити. Сей потурнак показав нам сі каземати, де мучились заковані християнські невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро зложене. Без того ми самі хто зна, чи були би що знайшли, а ті нещасні у льохах були б повмирали голодною смертю.
А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втікати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали від страшної бурі. Вихор, віючи нам в бік, був би повивертав усі судна, а недобитків були б захопили під Очаковом. Тоді сей потурнак порадив плисти в Дністровий лиман з вітром. І се нас врятувало. Що далі було під Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.
Він сповідався переді мною і старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рідну землю і тут спокутувати свої гріхи своїми добрими вчинками на службі січового товариства. Вчора він примірно висповідався, а сьогодні запричащався. Значить, що він вже поєднався з Богом і він його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому і приймете у товариство як товариша, чи будете строгіші від самого Бога і покараєте його?
— Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, — каже старий Жмайло, — чи правда, панове товариство?
— Він вартий того, щоб його живого у землю закопати, — обізвався якийсь голос.
— Се правда, панове, — каже Сагайдачний, — потурнак Ібрагім сього вартий, але потурнак Іван вартий і великої нагороди за те, що він для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правді, то треба його в першу чергу нагородити, а відтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрівняється з карою, бо обі вони однакові.
— Добре говорить Сагайдачний, так сьому і бути. Ми прощаємо.
— Прощаємо, зняти з нього кайдани, — кричали козаки.
— Чи всі згодні? — питає кошовий.
— Усі!
— Нема згоди, — кричав якийсь турецький бранець позаду кола. — Розірвати його на куски...
— А ти що? — кричали козаки. — Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у січове товариство приймуть, йди собі з богом та мовчи.
Зараз приступили до потурнака і зняли з нього кайдани. Він плакав з радості, кланявся і дякував.
— Панове лицарі! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви мені зробили велику ласку, але і собі ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився і наслухався, чого я між турками навчився, складаю се на ваші послуги. Я знаю всі турецькі та татарські штуки і замисли, а се охоронить козацтво не від одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно відомстити їм за те, що вони мені накоїли і до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товариші, знайте тепер, хто я... Я багато знайомих пізнаю між вами, та ви мене не пізнали, бо я дуже за той довгий час змінився... Я — Іван Іскра-Іскрицький, отаман Гадяцького куреня... Я пропав у поході на татар літ тому десять назад, і ви, певно, за мене досьогодні молились...