Дівчина не могла зрозуміти, що з нею сталося. Не могла собі цього пояснити. Не мала відваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нічого скритого. Маруся стрінула її і виговорила в кутку цю свою турботу так, як дівчина перед вірною подругою виговоритися вміє.
— Так мене все до нього тягне. Не можу очей від його лиця відвести, а коли на нього не дивлюся, то мені все перед очима стає.
— Батеньки! Я вже знаю, що це є. — Горпина нахилилась до вуха Марусі і прошептала: — Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.
— Не говори так, Горпино, бо мені аж соромно. Коли б так хто підслухав, пішла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздів. Як можна влюбитися, коли не знається, чи він мене любить? Я навіть не знаю, як він називається.
— А я знаю, як він називається, — каже Горпина, посміхаючись, — але я не скажу.
— Скажи, голубко, скажи, — просила Маруся, обіймаючи її за шию, — я тобі щось гарного подарую за це.
— Ха-ха-ха! — сміялася Горпина, плещучи в долоні. — А що? Не казала я, що ти влюбилася? Я зараз пізнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько, за той час перемінилася! Де поділась твоя веселість, шебетливість? Відколи тут Петро лежить, ніхто від тебе пісеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.
— Так він Петро називається. Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годі мені співати та вигойкувати, як в хаті недужий чоловік лежить. Дід Онисько казав, що йому супокою треба, а годі мені веселитися, коли він зі смертю бореться.
— Те-те-те. Чимало було у вашій хаті недужих, а ти була весела? От, не випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. — Горпина обняла Марусю, і поцілувала, та каже: — Воно й не жаль такого козака полюбити.
— А може, й ти його любиш, Горпино?
— Я? Ні. А втім, я не можу.
— Хіба ти вже кого любиш? А бачиш, ти переді мною затаїла.
Горпина зітхнула важко:
— Я тобі нерівня, моя ясочко. Ти сотниківна. У тебе батько — дука, а я — бідна сирота. Мені хіба такого круглого сироту полюбити, як я сама.
— Гріх тобі таке говорити, моя люба подруго. Мої батьки люблять тебе, мов рідну дитину, і нічого тобі не жаліють. І віно для тебе буде. Та ж твій покійний батько з моїм приятелювали. А тепер ти мені скажи, кого ти любиш? Я дуже цікава знати. Ну, скажи.
Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи ні?
— Тобі, Марусю, я скажу, а більше нікому, а ти теж нікому не кажи. Мій любий — то Остап Бондаренко.
Маруся сплеснула руками і обняла Горпину:
— Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весілля, то тільки мені скажи, а я зараз батенька попрошу, а він поблагословить. Твій Остап гарний козак на усе село, і ніхто про нього лихого слова не скаже.
— Чого ви, дівчата, такі раді, що безупинно цілуєтесь? — спитала сотничиха, що вийшла у садок, де їх і стрінула. Дівчата, мовби їх хто піймав на якім злочинстві, почервоніли обидві, мов рожі, і не знали, що казати.
— От я побіжу до недужого поглянути, — сказала Маруся і побігла далі, мов сполошена серна.
Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспівати, та таки не видержала. Побігла у садок, а за хвилю розходився її срібний голосок, аж соловейко замовк, почувши.
Почув той спів і Петро. Він створив очі і став наслухуватися.
"Що це? Ніяк не розберу, що зі мною робиться? Чи я в якої зачарованої царівни? Вже кілька днів ту чудову дівчину бачу, а більш нікого".
Аж тут вбігає в хату Маруся. Вона усміхається до Петра:
— Правда, Петре, що тобі вже полегшало?
— Правда, моя панночко, та ти мені скажи, хто так гарно перед хвилею співав під вікном?
— Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки прямо Марусею, бо я так називаюся.
— Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай мені свою рученьку, хай тобі подякую, що ти так мною піклувалась.
Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба, що насилу підніс її вгору. Вони взялись за руки і дивились собі в очі так глибоко, у саме дно душі. Очі Петра виказували велику радість, вдяку і подив. Маруся раділа всією душею. Не сміла взяти своєї руки назад, їй любо було чути у своїй руці слабкий живчик руки любого козака.
— Звідкіля ти знаєш, що я Петром звуся? Хіба я спросоння говорив?
— Ти нічого не говорив, і я. і ми боялися, що ти вже ніколи не заговориш.
— Бог милував і не дав пропасти. — Петро хотів сісти, та не мав сили. Немічна голова впала знову на подушку.
— Може, тобі помогти? — Маруся взяла його за плечі і піднесла. Петрові зашуміло в ушах, голова закрутилася, і він знову упав на подушку.
— Я ще дуже немічний, — каже слабим голосом, а ціле лице поблідло, мов полотно, — та я тебе попрошу, коли б така ласка, щоб пан сотник зайшов сюди на часок.
Маруся вже була за дверима, їй так було любо, так весело, начеб на крилах летіла.
Ввійшов сотник в кімнату:
— Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою вже добре, лиш тебе підгодуємо, а тоді тебе на Січ відвезу. Я дуже радію, що ми тебе смерті не дали.
— Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що наді мною зжаливсь. Повік тобі цього не забуду. — Петро наставив руку до сотника, а відтак підвів сотникову руку до себе і поцілував з пошаною, як цілує син батька.
Сотник поцілував його в чоло.
— Добре, добре, пане брате, ще не раз підемо орду бити.
Маруся із цієї зустрічі ще більше повеселішала.
— Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?
— Чому не знаю? Поїхав здоровий на Січ з козаками. Боже, як він за тобою побивався. Він тебе відшукав на побойовищі над Інгулом. Ходив вночі з запаленим віхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотів сюди їхати, тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Січ. Та ніде правди діти, він би тут був ні при чім. Жінки тебе краще заходити будуть, як ми, козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Він над тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слід козакові плакати, мов бабі.
— Воно правда, що біля недужого то жінки краще заходитися знають. Ваша Маруся, пане сотнику, то янгол.
Маруся, почувши це, спаленіла і зараз вийшла прожогом з хати.