Варвари завагалися; ця пропозиція вабила їх, і вони вже мріяли про негайну здобич. Аж ніяк не підозрюючи за облудними Гамількаровими словами пастки, вони повірили, що між ними є зрадники, побоювались їх і стали з підозрою ставитись один до одного, стежили за чужими словами та вчинками; вночі прокидалися від страху. Декотрі поривали із своїми друзями; переходили із загону в загін, куди кому заманеться; галли з Автарітом приєдналися до цізальпінського вояцтва, мову якого вони розуміли.
Чотири ватажки щовечора сходились у наметі Мато і, поприсідавши навпочіпки навколо щита, уважно пересували на ньому туди й сюди дерев'яні фігурки, що їх видумав Пірр, щоб тим відтворювати маневрування війська. Спендій пояснював, які невеликі в Гамількара сили, і, присягаючись всіма богами, благав не проґавити такої доброї нагоди. Роздратований Мато метався, вимахуючи руками. Війна проти Карфагена була його особистою справою. Він обурювався, що в неї втручаються інші і не хочуть йому коритися. Автаріт притакував йому, вгадуючи з його обличчя, що він каже. Нар-Гавас на знак погорди знай відводив голову; кожен пропонований спосіб він уважав за згубний; тепер він уже більше не посміхався. Тяжко зітхаючи, він ніби хотів приглушити болісну тугу за якоюсь нездійсненною мрією, розпач перед змарнованими зусиллями.
Тим часом, коли варвари міркували та радились, не знаючи, до чого вдатися, суфет зміцнював свою оборону: за його наказом навколо споруджених укріплень викопано ще один рів, зведено другу стіну, на кожному розі поставлено по дерев'яній вежі; його раби доходили аж до середини аванпостів, ставлячи в землю пастки. Але слони, що їх тримали тепер надголодь, билися на припонах. Щоб заощадити сіна, Гамількар наказав клінабарцям понищити найслабкіших коней. Дехто відмовився. Він звелів стяти їм голови. їли конину. А потім кілька днів сумували, згадуючи те свіже м'ясо.
Із дна тієї западини, в якій затисли їх, вгорі довкола себе карфагенці бачили чотири табори варварів, де вирувало життя. Ходили туди-сюди жінки з бурдюками на головах; мекали кози, тиняючись поміж пірамідами списів; змінялася варта; посідавши біля триніг, щось собі їли вояки. Для них племена не скупилися на харчі, і варвари й гадки не мали, як лякає пунійців їхня бездіяльність.
Ще другого дня карфагенці помітили неподалік табору кочовиків якийсь гурт чоловік на триста. То були багатії, що їх з початку війни тримали в полоні. Лівійці вишикували їх понад самим ровом і, сховавшись за їхніми спинами, як за фортечною стіною, метали в ворога дротики. На їхніх лицях було стільки бруду та болячок, що карфагенці ледве пізнавали тих бідолах. На голові, де в них жмутками було повискубуване волосся, гноїлося струп'я, і всі вони були такі худющі та гидкі, що скидалися на мумії в подертих саванах. Декотрі, тремтячи, плакали з якимось придуркуватим виглядом; інші кричали до своїх друзів, щоб вони стріляли у варварів. Був між ними один, що, понуривши голову, стояв мовчки і непорушно. Його довга біла борода спадала на руки, закуті в ланцюги; і карфагенці, ніби в глибині сердець відчуваючи близьку загибель Республіки, пізнали в ньому Гіскона. Байдужі до небезпеки, вони тиснулися вперед, щоб подивитися на нього. На голову йому наділи блазенську корону з бегемотячої шкіри, оздоблену камінцями. То була Автарітова витівка; Мато не схвалював її.
Гамількар, не тямлячись із розпачу, наказав розібрати частокіл, наважившись будь-що-будь вирватись із оточення. Шаленим гоном карфагенці вихопились кроків триста на середину схилу. Та назустріч їм ринув такий потік варварів, що в одну мить відкинув їх назад до власних укріплень. Один легіонер, спіткнувшись об камінь, зостався за частоколом. До нього підбіг Зарксас і, поваливши на землю, встромив йому в горло кинджал; тоді витягнув його, кинувся на вбитого, припав губами до рани і, ревучи з радості та здригаючись усім тілом, став пожадливо смоктати кров. Потім спокійно сів на труп, відхиливши назад голову, щоб краще вдихати повітря,— як то, буває, робить сарна, коли нап'ється зі струмка,— і пронизливим голосом заспівав балеарської пісні. Невиразна мелодія з протяглими мінливими тонами котилась, мов луна, що перегукується в горах. Він кликав своїх полеглих братів, запрошуючи їх на бенкет. Потім руки його безсило впали між колін, він поволі опустив голову й заплакав. Це жахливе видовище приголомшило варварів, надто греків.
Відтоді карфагенці вже й не пробували вийти з облоги; проте вони й гадки не мали здаватися, знаючи напевне, що їх замордують.
Тим часом, хоч до яких суворих заходів удавався Гамількар, харчові припаси швидко танули. На кожного вояка лишалося вже не більш, як десять хомерів жита, три гіни пшона та двадцять бетців сушні. Ані м'яса, ані соли, ані солонини, і коням — жодного зерна ячменю. Згинаючи схудлі шиї, вони шукали затоптаних у пилюці билинок. Інколи вартові, стоячи на валу, помічали при місячному світлі собаку, що, прибігши від варварів, шастав попід частоколами по купах нечистот. Його вбивали каменем і, спустившись по ременях від щитів за огорожу, мовчки з'їдали. А бувало, зчинялося страшне гавкання, і вартовий уже не вертався. В четвертій дилохії дванадцятої синтагми три фалангіти, посварившися за пацюка, зарізали один одного ножами.
Усі тужили за своїми родинами й господами: бідняки — за своїми халупами, що скидалися на вулики, із скойками біля порога та розвішеною на тичках сіттю; патриції — за своїми просторими залами, повитими блакитною сутінню, де в млосні години надвечір'я вони прислухалися до невиразного вуличного шуму, що зливався ч шелестінням листя в їхніх садах; а щоб глибше поринути в ті спомини і зазнати від того більших розкошів, вони примружували повіки; сильний біль від ран повертав їх до дійсності. Щохвилини виникали якісь сутички, несподівано били на сполох: палали вежі, поїдачі нечисті видиралися на частоколи, їм відрубували сокирами руки; прибігали інші; залізний дощ падав на намети. Щоб якось захистити себе від метальних пристроїв, сплели очеретяну галерею. Карфагенці засіли там і більше не показувалися.