— А, що мені з того! — відповів Мато. Спендій замовк.
Вони стояли на терасі. Довкола залягла густа пітьма, де ніби ховалось якесь невиразне громаддя, подібне до чорних велетенських валів скам'янілого океану.
На сході вставало світляне пасмо. Ліворуч, на самому низу, стало видно, як, біліючи поміж зелених садів, звиваються мегарські канали. В блідому світанку поволі виступали гострі шпилі семикутних храмів, сходи, тераси, фортечні вали; довкола карфагенського півострова тремтів пояс білої піни, а смарагдове море, здавалося, завмерло в ранковій прохолоді. Що ширше рожевіло небо, то виразніше окреслювались на схилах високі будівлі, подібні до отари чорних кіз, що спускаються з гір. Даленіли безлюдні вулиці, де-не-де, зводячись із-за мурів, стояли нерухомі пальми. Повні цистерни були схожі на розкидані по дворах срібні щити; маяк Гермейського мису дедалі бліднішав. На найвищому місці Акрополя, в кипарисовому гаю, Ешмунові коні, зачувши близький день, ставали копитами на мармурові парапети та іржали назустріч сонцю.
Воно зійшло; Спендій, піднявши руки, скрикнув.
Все ожило в розлитому багрянці — бог світла, ніби роздираючи себе, лив потоками на Карфаген золотий дощ із своїх жил. Заблищали гострі носи галер. Здавалося, що Хамонів дах пойняло полум'я і крізь повідчинювані двері у глибині храмів видніло його сяйво. Колеса великих возів, що прибували з сіл, котилися по вулицях, викладених кам'яними плитами. Нав'ючені верблюди спускалися з пагорбів. Міняйла на перехрестях відчиняли по своїх крамницях віконниці. Злітали в небо лелеки, маяли білі вітрила. Чути було, як у Танітиному гаю били в тамбурини священні блудниці, а на околиці Маппал задиміли печі, де випалювали глиняні домовини.
Спендій перехилився через поруччя тераси; у нього цокотіли зуби, і він говорив:
— О, так, так... пане мій! Я розумію, чому ти щойно відмовився грабувати дім.
Мато ніби прокинувся від його свистючого голосу і, здавалося, не тямив, що він каже; Спендій не вгавав:
— О, які скарби! А люди, що володіють ними, навіть не мають зброї, щоб їх боронити!
І він, простягти праву руку, показав на кількох бідолах, що повзали за молом по піску, шукаючи золотих піщинок.
— Поглянь, — сказав він,— Республіка подібна до цих злидарів: вона запускає свої жадібні пальці у всі узбережжя, і плескіт хвиль так оглушив її, аж вона не почула б кроків володаря, що наближається до неї.
Він відвів Мато в другий кінець тераси і показав на сад, де виблискували проти сонця повішані на деревах вояцькі мечі:
— Але тут зібралися дужі люди, що палають лютою ненавистю, і ніщо не в'яже їх із Карфагеном — ні родичання, ні присяги, ні їхні боги!
Мато й далі стояв, прихилившись до стіни. Спендій, наблизившись, тихим голосом вів далі:
— Ти мене розумієш, воїне? Ми будемо ходити в пурпурі, як ті сатрапи. Нас намащуватимуть пахощами. І я сам матиму рабів. Чи тобі не набридло спати на твердій землі, пити скисле вино в походах і слухати безугавну сурму? Думаєш, спочинеш згодом, еге? Коли зірвуть із тебе панцер і кинуть твій труп на поталу шулікам? Чи, може, тоді, коли, спираючись на костур, сліпий, кривий, немічний, ходитимеш від порога до дорога, розповідати меш про свої молоді літа дітям та продавцям розсолу? Згадай усі кривди, що зазнав від начальників, згадай, як ви стояли табором на снігу, згадай походи під палючим сонцем, тяжку покору і повсякденну загрозу сконати на хресті. За всі ті страждання на шию тобі дали почесне намисто, — так на груди ослові надівають поясок із брязкальцями: тим оглушують його в дорозі, щоб він не відчував утоми. Муж, як ти,— хоробріший за Пірра! Коли б ти тільки захотів! О, яких розкошів зазнав би ти в холодку просторих світлиць, під звуки лір лежачи на квітах у колі блазнів та жінок. Не кажи мені, що то нездійсненні марення. Чи найманці не володіли вже Регіумом та іншими фортецями в Італії? Хто стоїть тобі на заваді? Гамількара тут нема; народ ненавидить багатіїв; Гіскон безпорадний супроти боягузів, що згуртувалися круг нього. Але ти — ти хоробрий, тобі вони будуть коритися. Стань їхнім начальником. Карфаген наш, заволодіймо ж ним!
— Ні! — відповів Мато.— Прокляття Молоха тяжить наді мною. Я відчув це з її очей, а недавно я бачив у храмі чорного барана, що відступав назад.
Він додав, озираючись довкола:
— Де ж вона?
Спендій збагнув, що безмежна тривога пойняла вояка, і не насмілювався говорити далі.
Позад них диміли й досі дерева; з їх чорного гілля час від часу падали поміж тарелів напівобгорілі мавпячі туші. Сп'янілі вояки з роззявленими ротами хропли, полягавши поруч із трупами; а ті, кому не спалося, засліплені сонцем, сиділи, похнюпивши голови. Червоні калюжі вкривали потоптану землю. Слони за частоколом своєї обори хитали скривавленими хоботами. У відчинених коморах видніла висипана з мішків пшениця; під брамою стояла валка колісниць, що їх покинули там варвари; павичі, повсідавшись на кедрове віття, розпускали хвости й кричали.
Спендія вразила непорушність лівійця; він іще дужче зблід і застиглими очима стежив за чимось на обрії, спершись обома руками на поручні тераси. Нахилившись, Спендій догадався нарешті, що розглядав Мато. Вдалині, на курному шляху до Утіки рухалася золота цятка — то була маточина колісниці, запряженої двома мулами; тримаючи їх за поводи, перед дишлем біг раб. У колісниці сиділи дві жінки. Гриви мулів поміж вух, як заведено в персів, були заплетені й покриті сіткою з блакитного бісеру; Спендій упізнав тих жінок і мало не скрикнув.
За ними на вітрі маяло велике покривало.
II В СІЦЦІ
Через два дні найманці вийшли з Карфагена. Кожному дали по золотому з умовою, що вони отаборяться в Сіцці, і, всіляко придобрюючись, сказали:
— Ви — рятівники Карфагена. Проте, залишившись у ньому й надалі, ви доведете його до зубожіння й голоду.
Карфаген не матиме чим вам заплатити. Вийдіть із міста. Республіка згодом віддячить вам за таку поступливість. Ми негайно почнемо стягувати податки; сплатимо вам усі борги і спорядимо галери, що відвезуть вас до рідного краю.
Найманці не знали, що відповісти на такі речі. Звичні до війни, ці люди нудилися в місті; тож їх не важко було переконати, і карфагенці висипали на міські мури, щоб подивитись, як виходитиме військо.