Вона стала бити себе по висохлих грудях.
— Тепер я стара! Нічим не можу тебе зарадити. Ти вже не любиш мене! Ти ховаєш від мене своє горе, ти гордуєш своєю годівницею! — І сльози любові й образи котилися їй по щоках, між шрамів від татуювання.
— Ні,— сказала Саламбо,— ні, я люблю тебе, втішся! Таанах з усмішкою, що скидалася на гримасу старої
мавпи, знов узялася до роботи. За Шагабарімовою порадою, Саламбо звеліла одягти себе якнайпишніше; і Таанах вбирала її на варварський смак, вишукано й заразом строкато.
Поверх першої тонкої туніки, що барвою була схожа на вино, вона одягла на Саламбо другу, оздоблену пташиним пір'ям. Золотий лускуватий пояс облягав її стегна, а з-під нього спадали хвилі блакитних шароварів, поцяткованих срібними зірочками. Потім Таанах одягла на неї широку одіж з білого серійського полотна в зелену смужку. На плечі пришпилила пурпурового чотирикутника, обтяженого знизу сандастровими кульками, а поверх усього накинула чорного плаща, такого довгого, що аж волочився по землі. Тоді оглянула дівчину і, горда за свою роботу, зауважила, не втерпівши:
— Ти не будеш прекрасніша і в день свого весілля!
— Мого весілля! — повторила Саламбо, замріяно зі першись на бильце крісла з слонової кості.
Таанах поставила перед нею мідне дзеркало, таке велике, що Саламбо побачила себе в ньому на весь зріст. Тоді вона підвелась і легким рухом пальця поправила кучерик, що надто низько спадав на чоло.
Її волосся, припорошене золотою пудрою, пишно кучерявилось над чолом, а ззаду, обтяжене перлами, спадало на спину довгими локонами. В сяйві світильників оживали рум'яна на її щоках, золото вбрання, білина тіла; круг стану, на руках нижче ліктя, на пальцях рук і ніг стільки було тих самоцвітів, що дзеркало відбивало на неї яскраве проміння, неначе там палало саме сонце; і Саламбо всміхалася, стоячи в цьому сліпучому сяйві, а поруч, схиливши до неї голову, Таанах захоплено милувалася своєю господинею.
Потім Саламбо почала ходити по кімнаті, аби згаяти час. Аж раптом заспівав півень Вона мерщій пришпилила поверх волосся довге жовте запинало, обмотала шаллю шию, взулася в черевички з блакитної шкіри і сказала служниці:
— Вийди-но подивись, чи нема там під миртами чоло віка з парою коней.
Не встигла Таанах вернутися до покоїв, а Саламбо вже спускалася сходами між носів галер.
— Господине! — гукнула годівниця.
Саламбо обернулася й приклала до уст пальця, подаючи знак мовчати й не рухатись.
Таанах повільно зсунулася вздовж галер аж до низу тераси; при місячному світлі здалеку розгледіла вона в кипарисовій алеї велетенську тінь, що посувалася навскісно, ліворуч Саламбо; це віщувало смерть.
Таанах вернулася в покої. Вона кинулась на підлогу, нігтями роздирала собі обличчя, рвала волосся й пронизливо голосила.
Та раптом їй спало на думку, що можуть почути її лемент; вона принишкла і плакала вже тихенько, припавши лицем до плит і обхопивши руками голову.
XI
В НАМЕТІ
Провідник поїхав із Саламбо вгору, за маяк, аж до катакомб, а тоді вони спустилися довгим передмістям Молуя з цілою плетеницею крутих завулків. Починало світати. Вряди-годи вони пригиналися, проїжджаючи під пальмовими брусами, що випиналися з мурів. Коні, йдучи ступою, тихо посувалися вперед; так добралися вони до Тевестської брами.
Обидві її важкі ворітниці були відхилені; верхівці проїхали, і брама зачинилась.
Якийсь час вони прямували попід фортечними валами, а піднявшись до водозборів, подалися Тенією, вузенькою смугою жовтого піску, що тягнеться аж до Радеса, відокремлюючи затоку від озера.
З боку Карфагена — ні на морі, ні на полях — не видно було й душі живої. Сіре, як грифельна плита, море стиха плюскалось, і легкий вітерець, подекуди згромаджуючи піну, цяткував його білими шматинами. Саламбо, хоч була вкутана з голови до ніг у плащ, тремтіла від ранкової прохолоди; оте похитування на сідлі та ще свіже повітря дурманили їй голову. Згодом зійшло сонце; його проміння пригрівало їй потилицю, і вона мимохіть задрімала. Коні бік у бік трюхикали собі риссю, грузнучи копитами в піску.
Проминувши гору Теплих Вод, поїхали швидше, бо там грунт був уже твердіший.
Стояла пора сівби та інших польових робіт, одначе довкола, скільки оком сягнути, було порожньо, як у пустелі. Де-не-де лежали купки розсипаного збіжжя, подекуди сипався з колосу вже поруділий ячмінь. На ясному обрії чорніли безладно переплетені смуги селищ.
Час від часу при шляху бовваніли рештки обгорілої стіни. Покрівлі халуп позавалювались, і всередині видно було череп'я глиняного посуду, пошматовану одежу, всіляке хатнє начиння та якісь інші на дрізки потрощені речі, яких уже й не впізнати. Бувало, з тих руїн витикалася часом людина в лахмітті, з землистим обличчям і палючим поглядом. Та вона мерщій кидалася втікати або враз ховалася в якусь дірку. Саламбо та її провідник не зупинялися.
Одна по одній пропливали перед очима занедбані, спустошені рівнини. На світлій землі слалися нерівні смуги вугільного пилу, що здіймався слідом за двома вершниками. Часом траплялась на їхньому шляху затишна місцина, де поміж буйної зелені дзюрчав струмок; перебираючись на другий берег, Саламбо зривала вологе листя, щоб відсвіжити собі руки. Якось, коли вони їхали олеандровим гаєм, кінь її рвучко сахнувся вбік перед трупом, що витягся впоперек шляху.
Раб ту ж мить поправив їй подушки. Це був храмовий служник, людина, на яку Шагабарім покладав усякі небезпечні справи.
Задля більшої обережності тепер він біг поруч неї між кіньми, хльоскав їх ремінним путом, кінець був намотаний на руку, а то витягав із почепленої на грудях торбини кульки, спечені з пшеничного борошна, фініки, яєчні жовтки, загорнені в лотосове листя, і мовчки пропонував їх Саламбо.
Десь опівдні перейшли їм дорогу троє варварів у звірячих шкурах. А далі мало-помалу стали траплятися й інші, що вештались купками по десять, по дванадцять, а то й по двадцять п'ять чоловік; дехто гнав кіз чи якусь криву корівчину. Вони тримали в руках киї з мідними вістрями; на геть закаляній одежі виблискували кинджали. Позирали вони з виглядом погрозливим і здивованим. Минаючи їздців, хто з них, заведеним звичаєм, посилав благословення, а хто кидав услід сороміцькі дотепи; Шагабарімів слуга відповідав кожному його ж таки рідною говіркою. Він казав їм, що з ним оце хворе хлоп'я, а їде воно до далекого храму, сподіваючись на зцілення.