— Що ти робиш?
Вона спокійно відповіла:
— Я вертаюся до Карфагена.
Він, схрестивши руки, ступив до неї, такий страшний на виду, що вона раптом стала на місці, неначе вкопана.
— Ти повертаєшся до Карфагена! — прохрипів він і, заскреготівши зубами, сказав удруге: — Ти повертаєш ся до Карфагена! Он як! Ти прийшла забрати заїмф, щоб мене подолати, а тоді втекти. Ні, ні! Ти належиш мені! І ніхто тебе звідсіль не вирве! О, я не забув зухвалого погляду твоїх великих спокійних очей, не забув, як ти пригнічувала мене своєю гордою вродою! Тепер черга моя! Ти моя полонянка, моя невільниця, моя служниця! Волай до свого батька, якщо тобі завгодно, клич його військо, старійшин, багатіїв і весь свій осоружний народ! Я проводир над трьомастами тисячами вояків! Я наберу їх іще в Лузітанії, в Галлії, в глибині пустелі і зруйную твоє місто, пущу з димом усі його храми; триреми Плаватимуть по хвилях крові! Я не залишу ні одного будинку, ні одного каменя, ні одної пальми! А забракне мені людей, приведу з гір ведмедів, левів прижену. І не здумай тікати, я тебе вб'ю!
Сполотнілий, із заціпленими кулаками, він увесь тремтів, ніби натягнена на арфі струна, що ось-ось лусне. Раптом сльози сперли йому дух, ноги підломилися.
— О прости мене! Я негідник, паскудніший за скорпіона, за твань і пил. Коли ти щойно говорила, подих твій овівав моє обличчя, і я такої від того зазнавав насолоди, як умирущий, що п'є воду, ницьма припавши до джерела. Топчи мене,— тільки б чути мені ноги твої! Клени мене,— тільки б чути мені голос твій! Не йди звідціль! Пожалій! Я люблю тебе! Я тебе кохаю!
Він упав навколішки перед нею, обіруч обхопив її стан і, закинувши голову, безтямно гладив її тіло; золоті кружала, звисаючи з вух, блищали на його бронзовій шиї. На очах, неначе срібні кульки, виступали великі сльозини; він ніжно зітхав і невиразно шепотів якісь слова, ти-хіші за легіт і солодші за цілунок.
По всьому її тілу пішла млість, і Саламбо стала западати в непритомність. Щось, неначе заразом у ній самій постаючи і богами призначене, спонукало її віддатися цій солодкій знемозі; вона ніби здіймалася на якихось хмарах, а потім, знесилившись, упала на ложе, заслане лев'ячою шкурою. Мато схопив її ноги; золотий ланцюжок урвався, і кінці його цвьохнули по тканині, неначе то звивалися дві гадюки. Заїмф упав і накрив його; раптом Саламбо побачила обличчя Мато, що схилилося до її грудей.
— Молоху, ти палиш мене!
І цілунки вояка, палючіші за вогонь, вкривали усе її тіло; неначе ураган підхопив її, заполонила сонячна міць.
Він цілував їй пальці, долоні, руки до самих пліч, ноги, кожен закруток і кожне пасмо її довгих кіс.
— Візьми його! — казав Мато.— Навіщо він мені? Разом із ним забери й мене! Я покину військо, я всього зречусь! По той бік Гадеса, за двадцять днів морського шляху, є острів, весь укритий золотим піском і зеленню; там живе безліч птахів. По горах там ростуть квіти, що хитаються, немов ті вічні кадильниці, повні димучих пахощів. З лимонних дерев, ще вищих за кедри, молочного кольору змії своїми діамантовими пащами скидають на траву плоди; а повітря таке ніжне, що смерть невладна там. О, я відшукаю цей острів, от побачиш. Ми будемо
жити в кришталевих гротах, вирубаних у підніжжі пагорків. Там ще ніхто не живе; я царюватиму в тім краю. Він стирав пил із її котурнів, просив узяти в рот шматочок граната, підкладав їй під голову якусь одежину, щоб намостити подушку. Йому хотілося якось їй прислужити, виявити свою покору, і навіть заїмфом, наче то був звичайний килим, він накрив їй ноги.
— А є ще в тебе,— спитав він,— оті газелині ріжечки, на які ти чіпляла свої намиста? Дай їх мені. Вони мені подобаються.
Він так говорив і раз у раз заходився таким радісним сміхом, ніби війна давно вже скінчилася, а найманці, Гамількар і всі перепони раптом розвіялись. Поміж двох хмар плив місяць. Його видно було крізь отвір у наметі.
— О, скільки ночей споглядав я його! Ця срібна зоря здавалась мені запиналом, що ховає твоє обличчя. Ти дивилась на мене крізь нього. Спомин про тебе так мішався з її промінням, що я вже не міг вас розрізнити!
І, припавши головою до її грудей, він ревно заплакав.
"Ось він,— думала вона,— той страшний чоловік, що нагонить страх на весь Карфаген!"
Він заснув. Тоді, нишком звільнившись із його обіймів, вона спустила долі ногу й помітила, що ланцюжок на ній розірваний.
У знатних родинах дівчат призвичаєно шанувати ті пута, як щось трохи не священне, і Саламбо вся спаленіла, обмотуючи ноги тим порваним золотим ланцюжком.
Карфаген, Мегара, її дім, її покій, поля, якими вона проїздила — все вихрилося в її думках, набувши хай і безладних, але чітких образів. Одначе безодня, що розступилась перед нею, відсунула все те в безмежну далечінь.
Гроза перейшла; коли-не-коли ще падали поодинокі краплини, і під ними бриніло мокре полотнище намету.
Мато, наче п'яний, спав, простягтись на боці, звісивши з ліжка руку; перлова пов'язка трохи збилася, оголивши чоло. Усмішка відкривала йому зуби. Вони аж вилискували над чорною бородою, а крізь нещільно склеплені повіки з очей сяяла радість, мовчазна, майже образлива.
Саламбо непорушно дивилась на нього, схиливши голову і схрестивши руки.
В узголів'ї на кипарисовому столі лежав кинджал; дивлячись на його блискуче лезо, вона запалилася жадобою крові. Здалеку, з пітьми, линули жалібні голоси і, наче хор духів, волали до неї. Вона підійшла до столу і схопила кинджал. Діткнутий її вбранням, Мато, сонно мружачи очі, потягся вустами до її рук, і кинджал упав.
Раптом зчинився галас. Позад намету сяйнув страшний вогонь. Мато шарпнув полотнину; перед ними, охопивши лівійський табір, гуготіло буйне полум'я.
Палали очеретяні курені, звиваючись, тріскотіли в клубах диму й розліталися, як стріли, трубчасті стебла; на тлі багряного обрію безладно метушилися чорні тіні. Чулися зойки тих, що не встигли вискочити з куренів; слони, бики й коні металися серед юрби, чавили людей, топтали вихоплені з вогню речі, харчові припаси. Ґвалтовно сурмили сурми. Хтось гукав: "Мато! Мато!" До намету поривалися вояки:
— Виходь! Гамількар підпалив Автарітів табір! Мато вибіг. Саламбо зосталася сама.