Його кіннота випередила слонів, що вже ступали повільніше; і коні з попущеним повіддям, витягши голови, мчали таким шаленим летом, що, здавалося, черевом черкали землю. Раптом Нар-Гавас рішуче попрямував до вартового. Він кинув додолу меча, списа й дротики і зник поміж карфагенців.
Нумідійський цар увійшов до Гамількарового намету і показав на своїх вояків, що стояли здаля.
— Барко! Я привів їх до тебе. Вони твої.
Тоді на знак рабської покори упав перед ним долілиць і, щоб довести свою вірність, нагадав, як він тримався у цій війні від самого її початку.
Найперше, він перешкодив найманцям обложити Карфаген і повбивати полонених; далі, він доклав зусиль, щоб найманці не скористалися з перемоги над Ганно-ном після поразки під Утікою. Що ж до тірських міст, то вони, мовляв, лежать на кордоні його володінь. Нарешті, він не брав участі в битві над Макаром і навіть навмисне не з'являвся там, щоб тільки ухилитися від обов'язку битися проти суфета.
Справді ж Нар-Гавас прагнув поширити свої володіння, захопивши деякі пунійські провінції, а тому, приглядаючись, чия бере, то раптом з'являвся з підмогою до найманців, то зненацька кидав їх. А тепер, бачачи, що кінець кінцем перемогти має таки Гамількар, він і перекинувся до нього. Може, до цієї зради спричинилася ще й злість на Мато чи за те, що він командував військом, чи то за його давню любов до Саламбо.
Суфет слухав його, не перебиваючи. Не слід нехтувати допомогою людини, що приходить до війська, перед яким завинила і де повсякчас боятиметься кари. Гамількар умить збагнув, яка корисна може бути для його широких задумів спілка з Нар-Гавасом. За допомогою ну-мідійців він зможе приборкати лівійців, а тоді, нацькувавши Захід на Іберію, завоювати і її. Тим-то, не питаючи Нар-Гаваса, чому той не перейшов на його бік раніше, і нічого з його брехні не викриваючи, поцілував нумідійця, тричі притискаючись грудьми до грудей.
Аби всьому покласти край, тільки з розпачу підпалив він лівійський табір. Нар-Гавасове військо прийшло до нього як порятунок, посланий богами; і, приховуючи свою радість, він сказав:
— Хай Ваали будуть ласкаві до тебе! Не знаю, чим віддячить тобі Республіка, але Гамількар не буває не вдячний.
Гамір дужчав. Входили воєначальники. Гамількар чіпляв на себе зброю, не уриваючи мови.
— А тепер вертайся до свого війська! Кіннотою від кинем їхню піхоту між твоїми й моїми слонами! Сміло! Знищ їх!
Нар-Гавас уже кинувся бігти, аж тут з'явилася Саламбо.
Вона хутко зіскочила з коня. Тоді розкрила поли свого широкого плаща і, розставивши руки, розгорнула заїмф.
Із шкіряного намету, підіткнутого по кутках, видно було довкола схил западини, геть увесь усипаний вояками; а що намет стояв посередині, то Саламбо бачили звідусіль. Зчинився нескінченний гомін, поклики завзяття й надії. Вояцтво, що йшло в бій, зупинилося, вмирущі, спинаючись на лікті, поверталися благословити її. Тепер навіть усі варвари дізнались, що вона відібрала заїмф. Вони здалека бачили її, чи, може, вона тільки ввижалася їм. І водночас із привітальними вигуками карфагенців залунав інший крик, лютий і мстивий. П'ять армій, одна над одною розташовані по схилу глибокої улоговини, тупотіли й ревли довкола Саламбо.
Гамількарові несила було говорити, і він лиш, хитаючи головою, дякував їй. Поглядаючи то на заїмф, то на дочку, він раптом помітив, що ланцюжок на її ногах розірваний. Він здригнувся, пройнятий страшною підозрою.
Та зараз же, прибравши спокійного вигляду, не обертаючи голови, скоса глянув на Нар-Гаваса.
Нумідійський цар скромно стояв собі збоку; на лобі в нього й досі були сліди пилу, що налип там, коли він упав ниць перед Гамількаром. Нарешті суфет підійшов до нього і поважно мовив:
— Щоб віддячити за послуги, які ти мені зробив, я тобі, Нар-Гавасе, даю дочку мою.
І далі додав:
— Будь мені за сина і захисти батька! Нар-Гавас аж стрепенувся з подиву і, кинувшись до
нього, почав цілувати йому руки.
Саламбо, спокійна, як статуя, ніби нічого не розуміла. Вона трошки зашарілась і опустила повіки; її довгі вигнуті вії кидали на щоки тінь.
Гамількар побажав негайно справити нерозривні заручини. Саламбо подали списа, і вона піднесла його Нар-Гавасові; тоді ременем із волової шкіри зв'язали їм великі пальці на руках; потім посипали голови зерном, що, падаючи довкола них, підскакувало і, наче град, стукотіло по землі.
XII
АКВЕДУК
За дванадцять годин по тому від найманців лишилася всього купа поранених, убитих і вмирущих.
Гамількар, несподівано вибравшись із глибокої западини, знову спустився з гори західним схилом, поверненим до Гіппо-Заріта, а що там було більше простору, то він постарався затягти туди найманців. Нар-Гавас оточив їх кіннотою, а тим часом суфет чавив їх, тиснучи назад. Втрата заїмфа прирекла варварів на поразку. Навіть і ті, хто раніше байдуже ставився до покривала, тепер почувалися якось непевно, ніби їм підрізано крила. Гамількар, не прагнучи задля пихи будь-що лишатися на полі бою, вибрався трохи ліворуч на висоти, звідки панував над всією місцевістю.
Внизу по похилених частоколах знати було обриси кожного табору. Де перше стояли лівійці, тепер довгою смугою куріло чорне згарище. Покопирсана земля, вкрита хвилястими пагорками, скидалася на море, а намети з пошматованими полотнищами маячіли, як ті кораблі, напівзатоплені поміж підводного каміння. Панцери, рогатини, сурми, уламки дерева, шматки заліза, міді, зерно, солома, одяг — усе було порозкидане між трупів; де-не-де серед усякого мотлоху догорала вогняна стріла; місцями з-під щитів не видно було й землі; конячі туші тяглися одна за одною, як пасмо горбків. Видніли ноги, сандалі, руки, кільчасті панцери; а голови з шоломами, що їх притримували підборідники, котилися, мов кулі; на тернових кущах висіли пелехи волосся; слони з розпореними черевами харчали, лежачи в калюжах крові разом із прив'язаними до спини баштами; ноги ковзалися в чомусь липучому, всюди блищали калюжі, хоча дощу й не було.
Трупи встилали всю гору з вершини до підніжжя.
Ті, що зостались живі, не ворушились, як і мертві. Позбивавшись де в більші, де в менші купки, вони сиділи мовчки і злякано дивилися один на одного.