– Ще б пак! Він тисячу двісті франків одержує,– сказав Шарль. – Тільки його не можна звільнити, він знає всі таємниці генерала…
– Як пані Мішо знала всі таємниці пані графині,– підхопив Фуршон, жадібно впиваючись в очі Шарля. – Скажи-но мені, хлопче, у пана й пані в кожного по своїй окремій спальні?
– Хай їм чорт! Без цього пан не любили б так пані,– сказав Шарль.
– А більше ти про це нічого не знаєш? – запитав Фуршон.
Але розмову довелося припинити, бо Шарль і Фуршон були перед кухонними вікнами.
V. Вороги віч-на-віч
На початку сніданку старший камердинер Франсуа, підійшовши до Блонде, сказав йому напівпошепки, але досить голосно, щоб його почув граф:
– Пане, хлопчисько від дядька Фуршона твердить, що вони, нарешті, спіймали-таки видру, і запитує, чи схочете ви її взяти, поки вони не віднесли її супрефектові у Віль-о-Фе.
Еміль Блонде, хоч і був професором містифікації, не мав сили не почервоніти, як дівчина, коли вона слухає трохи вільний анекдот, уже наперед знаючи його розв’язку.
– А, то ви сьогодні полювали на видру з дядьком Фуршоном! – вигукнув генерал, вибухаючи шаленим сміхом.
– В чому справа? – запитала графиня, збентежена сміхом чоловіка.
– Раз дядько Фуршон, – продовжував генерал, – перехитрив таку розумну людину, відставному кірасирові нема чого червоніти, що він теж полював на цю видру, надзвичайно подібну до третьої коняки, за яку пошта бере з вас гроші, хоч цієї коняки ви ніколи не бачите.
Крізь нові вибухи шаленого сміху генерал ще зміг сказати:
– Не дивуюся тепер, що ви змінили чоботи й штани, раз вам довелося поплавати… Мене його містифікація не так далеко затягла, як вас, я лишився на березі, а ви ж набагато й меткіші за мене…
– Ви забуваєте, мій друже, – зауважила пані де-Монкорне, – що я не знаю, про що ви розмовляєте.
Після цих слів, вимовлених з образою, яку збудила в графині зніяковілість Блонде, генерал став серйозним, і Блонде сам розповів про своє полювання на видру.
– Але, – сказала графиня, – коли в цих бідних людей насправді є видра, вони не такі вже винні.
– Звичайно! Тільки от уже десять років, як ніхто не бачив тут видри, – продовжував безжальний генерал.
– Пане граф, – сказав Франсуа, – хлопець присягається всіма клятвами, що він спіймав одну…
– Якщо вона у них насправді є, я їм за неї заплачу, – сказав генерал.
– Господь, – зауважив абат Бросет, – не міг би засудити Еги на те, щоб у них ніколи не водилися видри.
– О, пане кюре, – вигукнув Блонде, – коли ви ще й господа спустите проти мене…
– Хто ж там прийшов? – жваво запитала графиня.
– Муш, пані, отой хлопець, що завжди ходить з дядьком Фуршоном, – відповів камердинер.
– Нехай увійде… якщо пані дозволить? – сказав генерал. – Він, може, вас розважить.
– Треба ж, принаймні, дізнатися, в чому справа, – сказала графиня.
За кілька хвилин з’явився Муш у своїй майже повній голизні. Дивлячись на це уособлення злиднів в їдальні, де одне трюмо своєю ціною було б цілим скарбом для цієї дитини з босими ногами, голими литками, голими грудьми, невкритою головою, було неможливо не піддатися почуттю людинолюбності. Очі Муша, як дві виблискуючі жаринки, перебігали по розкошах кімнати і стола.
– У тебе, значить, нема матері? – запитала пані де-Монкорне, не можучи інакше пояснити подібні злидні.
– Ні, пані, мамка померла з горя, не дочекавшись татка, що пішов на війну в дванадцятому році, не одружившися з нею на паперах, а там він, з вашого дозволу, й замерз… А є в мене дідусь Фуршон, добрий старий, хоч і лупить інколи мене, як ту козу.
– Як могло статися, мій друже, що на ваших землях живуть такі нещасні люди? – сказала графиня, глянувши на генерала.
– Пані графине, – сказав кюре, – у цій громаді всі нещастя добровільні. Пан граф сповнений добрих намірів; але ми маємо справу з людьми без релігії, які тільки про те й думають, щоб жити вашим коштом.
– Але, мій дорогий кюре, – сказав Блонде, – ви тут на те й живете, щоб розвивати в них поняття про мораль.
– Добродію, – відповів абат Бросет, повернувшись до Блонде, – монсеньйор послав мене сюди, наче місіонера до дикунів; але, як я мав честь його повідомити, французькі дикуни неприступні; вони взяли собі за правило не слухати нас, тоді як американських дикунів завжди можна чим-небудь зацікавити.
– Пане кюре, зараз мені ще хоч трошечки хтось допомагає, а коли я стану ходити в вашу церкву, мені більше зовсім не будуть допомагати та й ще дадуть прочухана.
– Релігія повинна була б почати з того, щоб дати йому пару штанів, мій дорогий абате, – сказав Блонде. – Чи не відкриваєте ви свою місіонерську діяльність приманюванням дикунів?
– Він одразу продав би своє вбрання, – відповів півголосом абат, – а одержувана мною плата не дозволяє мені робити подібні витрати.
– Пан кюре цілком правий, – промовив генерал, дивлячись на Муша.
Політика хлопця полягала в тому, щоб вдавати цілковите нерозуміння розмови, коли вона оберталася проти нього.
– Кмітливість цього маленького шахрая вам доводить, що він вміє відрізняти добре від поганого, – продовжував граф. – За віком він міг би працювати, а він тільки про те й думає, як би йому безкарно наробити капостей. Він давно відомий сторожам… Коли я ще не був мером, він уже знав, що землевласник, бувши сам свідком спашу, зробленого на його землі, не може скласти протоколу; він нахабно лишався на моїх луках із своїми коровами, не думаючи йти геть, коли бачив мене; тепер же він тікає.
– Ах, це дуже недобре, – сказала графиня. – Не слід брати нічого чужого, мій маленький друже!
– Та їсти ж треба, пані, дідусь дає мені більше стусанів, ніж булок, а від них тільки живіт підтягує, від ляпасів. Коли корови з молоком, я їх трохи піддоюю, це мене підтримує. Хіба його вельможність такі бідні, що не можна їх трави трошечки посмоктати?
– Але, може, він сьогодні весь день нічого не їв, – сказала графиня, зворушена цією крайньою злиденністю. – Дайте ж йому хліба й залишки птиці… Нарешті, хай він поснідає… – додала вона, дивлячись на камердинера. – Де ти ночуєш?
– Скрізь, пані, де нам дозволяють – узимку і проти неба, коли тепло.
– Скільки тобі років?
– Дванадцять.