Мій дорогий, щоб належно оцінити графиню, треба знати, що генерал – це людина могутня, з червоним обличчям, п’яти футів і дев’яти дюймів на зріст, кругла, наче та башта, з товстою шиєю і з плечима коваля, які мали добре виповнювати кірасу, наче вливатися в неї. Монкорне командував кірасирами у битві під Еслінгом, який австрійці звуть Грос-Асперном, і не загинув, коли ця прекрасна кіннота була відкинута до Дунаю. Він зміг переплисти річку верхи на величезній колоді. Побачивши, що міст зруйновано, кірасири, на заклик Монкорне, схвалили величне рішення: зробити поворот кругом і триматися проти всієї австрійської армії, яка на другий день вивезла понад тридцять возів, навантажених латами. Німці створили для цих кірасирів одне слово, що означає "залізні люди"[46]. У Монкорне вигляд античного героя. Руки його товсті й жилаві, груди широкі й звучні; голова його свідчить про левовий характер, голос його із тих голосів, що можуть скомандувати атаку у самому розпалі бою, але сміливість його – тільки сміливість сангвініка, йому бракує розуму і кругозору. Як багато генералів, що їм здоровий глузд військового, природна недовірливість людини, яка весь час підпадає небезпекам, і звичка командувати надають вигляду вищості, Монкорне на перший погляд вражає; він здається титаном, але приховує в собі карлика, наче той картонний велетень, що вітає Єлизавету при вході в Кенільвортський замок[47]. Запальний і добрий, ще й досі повний пихи Імперії, він по-солдатському ущипливий, швидкий на язик і ще швидший на руку. Коли він був чудовий на полі бою, то зовсім нестерпний у родинному житті; він знає тільки казарменну любов, тільки любов солдата, якій античні народи, ці дотепні творці міфів, дали в патрони сина Марса й Венери – Epoca. Ці чарівні хронікери релігії запаслися цілим десятком різноманітних божків любові. Вивчаючи праотців та атрибути цих Амурів, ви зараз же відкриєте якнайповніший розпис суспільних верств, а ми ще сподіваємося вигадати щось нове! Коли земна куля перевернеться, наче хворий у маячінні, і моря обернуться на материки, тогочасні французи знайдуть на дні нашого сучасного океану парову машину, гармату, газету і конституційну хартію, вкриті морськими рослинами.
Втретє йдучи на приступ цього славетного кладовища, поранений Массена, якого несли в екіпажному кузові, кинув своїм солдатам таку прекрасну коротку промову: "Як, кляті падлюки, ви дістаєте тільки по п’ять су на день, а в мене сорок мільйонів, і ви даєте мені вас випередити!..". Відомий тодішній наказ імператора своєму заступникові переданий через пана де-Сент-Круа, який тричі перепливав Дунай: "Вмерти або відбити село; йдеться про порятунок армії! Мости знищено." Примітка Бальзака.
Ну, а графиня де-Монкорне, мій дорогий, – жіночка тендітна, тонка й боязка. Що скажеш ти про це подружжя? Для людини, знайомої зі світом, подібні випадковості такі звичайні, що відповідні шлюби становлять лише виняток. Я приїхав подивитися, до яких хитрощів вдається ця маленька й квола жінка, щоб командувати цим товстим, великим, квадратним генералом цілком так само, як він колись командував своїми кірасирами.
Коли Монкорне підвищує голос при своїй Віржіні, дружина його прикладає палець до губ, і він замовкає. Схотівши викурити свою люльку або сигару, цей солдат іде в альтанку, кроків за п’ятдесят від замку, і повертається надушеним. Пишаючися своєю слухняністю, він обертається до жінки, наче ведмідь, захмелілий від винограду, для того, щоб у відповідь на якусь пропозицію вимовити: "Як пані схоче". Коли він своїм важким кроком, від якого кам’яні плити здригаються, наче звичайні дошки, йде до своєї дружини, а вона кричить йому зляканим голосом: "Не можна!", він по-військовому робить півоборот праворуч, зронюючи смиренні слова: "Будь ласка, дасте мені знати, коли мені можна буде з вами поговорити…" – тим же голосом, яким він на берегах Дунаю кричав своїм кірасирам: "Хлопці, треба вмирати і вмирати з честю, коли нема іншого виходу!". Я чув від нього такі зворушливі слова під час розмови про дружину: "Я не тільки її люблю, я її шаную". Коли на нього находить один з тих припадків гніву, що рвуть усі перешкоди і виливаються нестримними потоками, маленька жінка йде в свої кімнати і дає йому нагорлатися. Тільки через чотири-п’ять днів вона каже йому: "Не гнівайтеся, у вас може лопнути в грудях яка-небудь судина, не рахуючи неприємностей, яких ви мені завдаєте". І тоді еслінгський лев ховається, щоб змахнути сльозу. Коли він з’являється у вітальні, де ми розмовляємо, вона йому каже: "Залиште нас, він мені читає", і він нас залишає.
Тільки в людей сильних, великих і запальних, у цих воїнів-громовержців, у цих дипломатів з олімпійською головою, у цих геніальних людей можна зустріти таку впертість у довір’ї, таку великодушність до кволості, таку незмінну опіку, таку любов без ревнощів, таку благодушність у ставленні до жінки. Слово честі, я ставлю мистецтво графині настільки ж вище за сухі та сварливі доброчинності, наскільки атлас кушетки кращий за дешевий оксамит на поганенькому міщанському дивані.
Мій дорогий, я в цьому чарівному селі вже шостий день і все ж не можу не захоплюватися чудовою красою цього парку з навколишніми тінистими лісами, де гарні доріжки біжать вздовж вод. Природа та її тиша, мирні насолоди, безтурботне життя, до якого вона кличе, – усе приваблює мене. От де справжня література! В луках нема стилістичних огріхів. Тут було б справжнім щастя позабути все, – навіть "Деба". Ти повинен здогадатися, що два ранки підряд ішов дощ. Поки графиня спала, а Монкорне носився по своїх маєтках, я виконав так необачно дану обіцянку писати вам.
Досі, хоч і народившись в Алансоні, як кажуть, від старого судді та префекта, і хоч знайомий з зеленню, я все ж вважав за пусті брехні існування маєтків, що дають по чотири, по п’ять тисяч франків щомісячного доходу. Гроші для мене означали чотири страшні слова: робота, видавець, газета, політика… Коли в нас буде земля, де гроші ростимуть на фоні якогось гарненького краєвиду? Саме цього я й бажаю вам в ім’я театру, преси й книги. Хай так і буде.