Віржіні де-Труавіль заглибилася в свої мрії, і пані Мішо не порушувала її мовчання.
– Ну, чи чесна ця дівчинка? – спитала графиня, наче відриваючись від своїх думок.
– Не менше, як я, пані,– відповіла пані Мішо.
– Не базіка?
– Як та могила.
– Вдячна?
– Ах, пані, у ній іноді бувають спалахи покори передо мною, які виразно свідчать про її ангельську натуру; вона кидається цілувати мені руки й каже такі слова, що просто приголомшують… "Чи можна вмерти з кохання?", – спитала вона мене позавчора. "Чого ти мене про це питаєш?", – сказала я їй. – "Щоб знати, чи не хвороба це".
– Вона так сказала? – вигукнула графиня.
– Якби я могла згадати всі її слова, я б вам ще не те сказала! – відповіла Олімпія. – Можна подумати, що вона знає більше за мене.
– Як тобі здається, дитино моя, чи могла б вона замінити тебе при мені? Бо я все ж ніяк не можу обійтися без Олімпії,– сказала графиня, якось журливо усміхнувшись.
– Поки що ні, пані, вона занадто молода; але років через два – цілком… Потім, якби було потрібно, щоб вона пішла звідси, я б вас попередила. Її слід ще серйозно виховувати, вона не знає нічого в світі. Дід Женев’єви, дядько Нізрон, з тих людей, що скоріш дадуть собі голову відтяти, ніж збрешуть; він умер би з голоду при складі; такі вже в нього переконання, і внучка в нього вихована в таких самих почуттях. Пешіна вважала б себе рівнею вам, бо дідусь Нізрон зробив з неї, як він каже, республіканку, цілком так само, як дядько Фуршон робить з Муша волоцюгу. Я тільки посміюсь з її вихваток, але ви могли б розсердитися; вона вас шанує тільки як свою благодійницю, а не як людину вищого стану. Що з цим вдієш? Вона дика, як та ластівка… Материна кров теж є в усьому цьому.
– А хто ж була її мати?
– Як, пані, ви не знаєте всієї цієї історії? – відповіла Олімпія. – Так-от, син бланжійського церковного сторожа, гордовитий хлопець, як мені розповідали тутешні жителі, потрапив під час великого набору в солдати. Цей Нізрон у 1809 році ще був простим каноніром в якомусь із армійських корпусів, що дістав наказ з глибини Іллірії та Далмації швидко вирушити на Угорщину, щоб відрізати відступ австрійській армії в тому разі, коли імператор виграє битву під Ваграмом. Мішо мені розповідав про цю Далмацію, він там був. Нізрон, як видатний красень, полонив у Зарі серце якоїсь чорногорки, справжньої дочки гір, що не почувала огиди до французького гарнізону. Загубленій в очах співвітчизників, дівчині цій уже не можна було жити в місті після відходу французів. Отже, Зена Крополі, яку лаяли "француженкою", пішла за артилерійським полком; вона повернулася з ним у Францію вже після укладення миру. Огюст Нізрон просив дозволу одружитися з чорногоркою, яка була тоді вагітна Женев’євою; але нещасна жінка вмерла у Венсені від пологів у січні 1810 року. Усі документи, потрібні для шлюбу, прийшли через кілька днів; Огюст Нізрон написав батькові, щоб він приїхав по дитину з місцевою годувальницею і взяв немовля на своє піклування; він зробив цілком правильно, бо його самого незабаром було вбито осколком снаряда під Монтро. Записана під ім’ям Женев’єви і охрещена в Суланжі, маленька далматка потрапила під покровительство мадмуазель Лагер, дуже зворушеної усією цією історією; така вже, мабуть, доля у цієї дитини – бути на піклуванні у власників Егів. В свій час дідусь Нізрон одержав з замку і білизну для дитини, й грошову допомогу.
У цей момент графиня і Олімпія крізь вікно, біля якого вони стояли, побачили, що Мішо підійшов до абата Бросета й Блонде, які розмовляли, прогулюючись по просторому круглому, засипаному піском, майданчику, що повторював у парку зовнішній півмісяць.
– Де ж вона? – сказала графиня, – ти збудила в мені велике бажання побачити її…
– Вона понесла молоко дочці Гайяра до Коншської брами; вона має бути в двох кроках звідси, бо пішла вже понад годину тому.
– Ну, тоді я піду з цими панами їй назустріч, – сказала графиня, сходячи вниз.
Коли графиня розкривала свій парасоль, до неї підійшов Мішо сказати, що генерал лишає її на два дні солом’яною вдовою.
– Пане Мішо, – жваво сказала йому графиня, – не обманюйте мене, тут діється щось серйозне. Ваша дружина налякана, і коли в цьому краю багато людей, подібних до дядька Фуршона, то тут зовсім не можна жити…
– Якби це було так, пані,– сміючись відповів Мішо, – нас би вже давно не було в живих, бо дуже легко позбутися нас. Селяни верещать – от і все. Але на те, щоб від галасу перейти до діла і від правопорушень до злочинів, вони занадто дорожать життям і вільним повітрям… Олімпія розповіла вам розмови, які налякали її; але тепер вона здатна злякатися навіть сну, – додав він, беручи жінчину руку і кладучи її на свою жестом, що давав зрозуміти про потребу мовчати.
– Корнвен! Жюльєт! – гукнула пані Мішо і незабаром побачила у вікні голову своєї старої куховарки. – Я йду на два кроки, погляньте за домом.
Два величезні собаки, почавши вити, засвідчили, що наявні сили гарнізону Авонської брами були досить серйозні. Почувши собак, з кущів вийшов Корнвен, старий першеронець, чоловік годувальниці Олімпії, і продемонстрував одну з тих голів, які дає тільки Перш. Корнвен не міг не бути шуаном у 1794 і 1799 роках.
Усі супроводжували графиню по тій з шести алей, яка виходила просто до Коншської брами і була перерізана Срібним струмком. Пані де-Монкорне йшла попереду з Блонде; кюре, Мішо і його дружина півголосом розмовляли про відкриття, яке зараз зробила графиня щодо становища в краї.
– Може, така воля провидіння, – казав кюре, – бо, коли графиня цього схоче, ми зможемо добрими ділами й сумирністю виправити цих людей.
Приблизно кроків у шестистах від павільйону, уже за струмком, графиня помітила на алеї розбитий червоний глечик і пролите молоко.
– Що могло статися з дівчинкою? – вигукнула вона, кличучи Мішо та його дружину, які були повернули назад до павільйону.
– Таке ж нещастя, як і з Перетою, – відповів їй Еміль Блонде.
– Ні, хтось зненацька напав на бідну дитину і переслідував її, бо глечик відкинуто вбік, – сказав абат Бросет, уважно розглядаючи землю.
– О, це безперечно сліди ніг Пешіни, – сказав Мішо. – Відбиток стоп, які круто повернули назад, вказує на якийсь раптовий переляк. Дівчина прожогом кинулася до павільйону, намагаючись повернутися додому.