Спостережливі люди тепер зрозуміють, чому Пешіна, в якої пристрасть виходила з усіх пор, збуджувала в розпусниках приспану надуживаннями уяву; цілком так само у вас течуть слинки за столом при вигляді потворних фруктів, вкритих червоточинами й чорними плямами, та, як з досвіду знає кожен ласун, наділених від природи, під їх шкірою, цілком особливою соковитістю та ароматом. Чому грубий чорнороб Ніколя переслідував цю істоту, гідну поета, коли вся долина жаліла її за хворобливу потворність? Чому старий Рігу запалав юнацькою пристрастю до неї? Хто з двох був молодий, і хто старий? Чи був молодий селянин такий же пересичений, як і старий лихвар? Як злилися дві вікові крайності в одній спільній зловісній примсі? Чи подібна сила, що закінчується, до сили, яка щойно зародилася? Людська зіпсутість – прірва, яку охороняють сфінкси: вона майже завжди виникає і завершується під знаком запитання, що лишається без відповіді.
Тепер повинен бути зрозумілим вигук: "Piccina!..", що вирвався у графині, коли вона торік побачила на дорозі Женев’єву, вражену видовищем коляски й жінки в такому одязі, як пані де-Монкорне. Ця дівчина, майже недоносок, сповнена чорногорською енергією, покохала високого, вродливого, шляхетного начальника егської охорони, але так, як уміють кохати діти її віку, коли вони кохають, тобто з несамовитістю дитячого бажання, з силою юнацтва, самовідданістю, яка породжує в справжніх незайманих дівчат божественно-поетичні настрої. Отже, Катрін торкнулася своїми грубими руками найчутливіших струн цієї арфи, натягнутих до останньої межі. Танцювати на очах у Мішо, піти на свято в Суланж, сяяти на святі, бути увічненою в пам’яті обожнюваного володаря!.. Які думки! Вкласти їх в оцю вогнедишну голівку, чи не означало кинути палаючі жарини у висушену серпневим сонцем солому?
– Ні, Катрін, – відповіла Пешіна, – я негарна, худорлява, моя доля – сидіти в своєму кутку і лишатися в дівках, самотньою на світі.
– Чоловіки люблять худючих, – заперечила Катрін. – Ти бачиш, яка я, – сказала вона, показуючи свої руки. – Я подобаюсь Годенові, а він же справжнє жабеня; я подобаюсь поганенькому Шарлеві, що їздить з графом; а молодий Люпен боїться мене. Я тобі повторюю: тільки невеличкі чоловіки кохають мене й кажуть у Віль-о-Фе або Суланжі, побачивши, як я йду: "Яка красуня-дівка!". Ну, а ти будеш подобатися красеням-чоловікам…
– Ах, Катрін, якби це було правдою! – захоплено вигукнула Пешіна.
– А як же це не правда, раз що Ніколя, перший красень на весь кантон, без пам’яті від тебе; він тільки тобою й маячить, він загубив розум, а його ж кохають усі дівчата. Він хлопець хоч куди!.. Якщо ти надягнеш біле вбрання й жовті стрічки, ти будеш першою красунею у Сокара на пречисту, перед найдобірнішою віль-о-фейською публікою. Ну, що ж, хочеш?.. Стривай, я жала траву тут для наших корів; у мене в пляшці зосталося трошки вареного вина, що мені дав сьогодні вранці Сокар, – сказала вона, вловлюючи в очах Пешіни нестямний вираз, знайомий кожній жінці.– Я дівчина добра, ми поділимо його… тобі здасться, що тебе кохають…
Під час цієї розмови Ніколя, обираючи для своїх кроків кущики трави, безшумно прокрався до стовбура великого дуба, недалеко від того горбка, де його сестра посадила Пешіну. Катрін, час від часу оглядаючись навколо, нарешті, помітила брата, пішовши по пляшку з вареним вином.
– На, починай, – сказала вона дівчинці.
– Як пече! – вигукнула Женев’єва, віддаючи пляшку, з якої зробила два ковтки.
– Дурна! Дивись, – відповіла Катрін, одразу спорожнюючи саморобну пляшку. – От як його треба пити! Просто сонячний промінь загорівся всередині!
– А я ж мала віднести молоко пані Гайяр!.. – вигукнула Пешіна. – Ніколя мене так налякав…
– Ти, значить, не любиш Ніколя?
– Ні,– відповіла Пешіна. – І чого він ганяється за мною? Чи мало тут податливих дівчат?
– А коли ти, дитинко, миліша йому за всіх дівчат у долині…
– Тоді мені його шкода… – сказала вона.
– Одразу видно, що ти його ще не знаєш… – заперечила Катрін.
Катрін Тонсар, кажучи цю огидну фразу, з блискавичною швидкістю схопила Пешіну за талію, перекинула її на траву, позбавила всякої змоги чинити опір, притиснувши до землі спиною, і міцно тримала її в цьому небезпечному положенні. Помітивши свого ненависного переслідувача, дівчинка стала кричати на повні груди і, ударом ноги в живіт відкинула Ніколя кроків на п’ять; тоді вона, як акробат, перевернулася через голову з моторністю, яка обманула розрахунки Катрін, і скочила, щоб тікати. Катрін, не підводячись з землі, простягла руку і вхопила Пешіну за ногу, від чого дівчинка, розтягнувшись на весь зріст, вдарилася обличчям об землю. Це страшне падіння й зупинило несамовитий крик мужньої чорногорки. Ніколя, що, незважаючи на силу удару, трохи опам’ятався, знову підбіг до дівчинки й хотів схопити свою жертву. У цій небезпеці дівчинка, хоч і одурманена вином, схопила Ніколя за горло і стиснула його, наче залізними лещатами.
– Вона мене задушить! До мене, Катрін! – закричав Ніколя голосом, що ледве проходив крізь глотку.
Пешіна теж пронизливо кричала. Катрін спробувала була заглушити її крик, затиснувши долонею рота дитині, але та вкусила її до крові. Саме на цю мить Блонде, графиня і абат з’явилися на узліссі.
– Он пани з замку, – сказала Катрін, допомагаючи Женев’єві підвестися.
– Хочеш жити? – хрипким голосом сказав Ніколя Тонсар дитині.
– То що? – спитала Пешіна.
– Скажи їм, що ми гралися, і я тобі пробачу, – похмуро сказав Ніколя.
– Скажеш, суко?.. – повторила Катрін, кинувши на дівчинку погляд, ще страшніший, ніж смертельна загроза Ніколя.
– Гаразд, коли ви залишите мене в спокої,– відповіла дівчинка. – А потім, я тепер уже не виходитиму з дому без ножиць.
– Ти будеш мовчати, а то я скину тебе в Авону, – сказала їй люта Катрін.
– Ви просто потвори! – закричав кюре, – вас треба було б тут же заарештувати й віддати під суд…
– Ах, так! А ви що поробляєте у себе в вітальнях? – спитав Ніколя, кинувши на графиню і Блонде погляд, від якого обоє вони здригнулися. – Ви бавитесь там, чи що? Ну, так-от, ліс і поле – наш дім, не весь же час нам працювати, ми теж бавимось!.. Запитайте в сестри й Пешіни.