Такий був у сорок років, на початку революції, цей чоловік, твердий, як залізо, чистий, як золото. Захисник народних прав, він повірив у республіку, коли прогриміло це слово, може, ще колосальніше, ніж ідея. Він повірив у республіку Жан-Жака Руссо, у братерство людей, у взаємний обмін найкращими почуттями, у визнання заслуг, у людську безсторонність, одне слово, в усе, що невеличкий простір округу, на зразок Спарти, робить можливим, а пропорції великої імперії роблять химерою. Він віддав своїм ідеям свою кров, пославши на захист кордонів свого єдиного сина; він зробив більше, він віддав їм свої майнові інтереси, останню жертву егоїзму. Племінник і єдиний спадкоємець бланжійського кюре, цей всемогутній сільський народний трибун міг би відібрати спадщину красуні Арсени, гарненької служниці небіжчика; але він вшанував волю заповідача й примирився зі злиднями, що прийшли до нього так само швидко, як падіння – до його Республіки.
Ніколи жодна копійка, жодна прутинка, що належали комусь іншому, не потрапили в руки цього чистого душею республіканця, який зробив би Республіку прийнятною, коли б міг бути їй зразком. Він відмовився купувати національні маєтки: він не визнавав за Республікою права на конфіскацію. У відповідь на вимоги Комітету громадського порятунку він хотів, щоб доблесть громадян зробила для своєї батьківщини ті чудеса, які шулери влади хотіли робити з допомогою золота. Цей античний муж прилюдно викривав Гобертена-батька в його таємних зрадах, його потураннях та злодійствах. Він дорікав доброчесному Мушону, народному представникові, уся доброчесність в якого попросту зводилася до нездібності, як і в стількох людей, які, сповнені по горло найвеличезнішими політичними можливостями, що їх коли-небудь надавала нація своїм обранцям, одне слово, озброєні силою цілого народу, не вилучили з неї стільки величі, скільки зумів її знайти Рішельє в слабкості короля. Через усе це громадянин Нізрон став докором для занадто багатьох людей. Бідолаху скоро поховали під лавиною забуття з такими страшними словами: "Він нічим невдоволений!", словами тих, хто нажився під чає заворушення.
Цей новий "селянин з Дунаю" повернувся під свою покрівлю в Бланжі, побачив, як одна по одній руйнувались його надії, подивився, як його Республіка закінчилася в обозах імператора, і остаточно впав у злидні на очах у Рігу, який лицемірно зумів довести його до них. Знаєте, чому? Жан-Франсуа Нізрон ніколи не хотів нічого прийняти від Рігу. Ці неодноразові відмови дали зрозуміти власникові спадщини, як глибоко зневажав його племінник кюре. Ця холодна зневага увінчалась тією страшною загрозою щодо онучки, про яку абат Бросет розповів графині.
Старий створив собі власну історію дванадцяти років французької Республіки, сповнену тільки самими грандіозними подіями, що зробили цю героїчну добу невмирущою. Огидні вчинки, масові вбивства, грабунки цей чесний чоловік волів не помічати; він завжди захоплювався подвигами, самопожертвою, самовідданістю матросів "Месника", грошовими внесками на вівтар батьківщини, патріотичним поривом прикордонного населення і продовжував жити своїми мріями, заколисуючи себе ними.
Революція мала багатьох поетів, схожих на старого Нізрона, які творили свої поеми або всередині країни, або в арміях, потай або проти сонця, подвигами, похованими в хмарах урагану, подібно до того, як за часів Імперії поранені, забуті на полі бою, вигукували, вмираючи: "Хай живе імператор!". Ця велич переважно властива Франції. Абат Бросет поважав ці нешкідливі переконання. Старий же простодушно прив’язався до кюре за одну тільки фразу, сказану священиком: "Справжня республіка в євангелії". Старий республіканець носив хрест, одягався у півчервоне-півчорне вбрання, був у церкві поважний та серйозний і існував з потрійних обов’язків, які поклав на нього абат Бросет, бажаючи підтримати цю чудесну людину не так для того, щоб дати їй жити, як для того, щоб не дати їй вмерти з голоду.
Цей стариган, бланжійськцй Арістід, розмовляв небагато, як і всі шляхетні жертви омани, що кутаються в мантію покірливості долі, але ніколи не проминав нагоди таврувати зло; селяни боялися його, як злодії бояться поліції. Він не бував і шести разів на рік у "Великих-ГУ-синіх", хоч його там завжди зустрічали з пошаною. Старий проклинав відсутність любові до ближнього у багатіїв, їх егоїзм обурював його, і це ніби пов’язувало його з селянами. Через це про нього й казали: "Дядько Нізрон не любить багатіїв, він – з наших".
Як вінець громадянської доблесті, це бездоганне життя здобуло по всій долині слова: "Наш чесний дядько Нізрон, нема людини, справедливішої за нього". Часто обираний третейським суддею у різних спірних справах, він уособлював чудесний образ сільського старійшини.
Цей старий, винятково охайний, хоч і вбогий, завжди носив штани до колін, товсті суконні панчохи, підбиті залізом черевики, сюртук так званого французького крою з великими ґудзиками, який ще зберігають старі селяни, і крислатий фетровий капелюх; але в будні на ньому був одяг з синього сукна, до того вкритого латками, що він скидався на килим. Гордість людини, що почувала себе вільною і гідною цієї свободи, надавала його обличчю, його ході якоїсь шляхетності: одне слово, він носив одяг, а не лахміття!
– Ну, що у вас тут скоїлося надзвичайного, бабусю? Я вас чув з дзвіниці,– спитав він.
Старому розповіли про випадок з Вателем, говорячи всі разом, за сільським звичаєм.
– Якщо ви не рубали дерева, Ватель неправий; а коли ви дерево зрубали, то зробили два погані вчинки, – сказав дядько Нізрон.
– Випийте-но скляночку вина, – сказав Тонсар, подаючи старому повну склянку вина.
– Ну що ж, пішли? – спитав Вермішель судового виконавця.
– Так. Обійдемося без дядька Фуршона, захопимо коншського помічника мера, – відповів Брюне. – Іди вперед, а я маю ще передати в замок один документ: дядько Рігу виграв свій другий процес, я оголошу вирок.
І пан Брюне, підживившись двома чарками горілки, знову сів на свою сіру кобилу, спочатку розпрощавшись з дядьком Нізроном, бо всі в долині поважали цього старого.