– Я, – сказав пан де-Труавіль, – анізащо не залишив би. В мене були такого ж роду неприємності в Нормандії, хоч трохи в іншій формі, і я не поступився; тепер усе обійшлося.
– Пане маркіз, – сказав супрефект, – Нормандія і Бургундія – цілком різні місцевості. Виноград сильніше розпалює кров, ніж яблука. Ми не так добре ознайомлені з законами й судочинством, ми оточені лісами, промисловість у нас ще не розвинена, ми дикуни… Якби я мав подати пораду панові графу, це було б – продати маєток і вкласти гроші в ренту; прибутки графа подвояться, а клопотів він не матиме ніяких; якщо граф любить село, він легко придбає в околицях Парижа замок з парком, обнесеним огорожею, не менш прекрасним, ніж егський, куди ніхто сторонній не буде входити; ферми при замку будуть здаватися тільки людям, які приїжджають у своїх кабріолетах і відлічують кредитні білети; і за рік у нього не буде жодного протоколу… Проїзд туди і назад відбере якихось три-чотири години… І пан Блонде, і пан маркіз будуть частіше робити вам утіху своїм відвіданням, пані графине…
– Щоб мені та відступити перед селянами, коли я не відступив навіть на Дунаї?
– Це так, але де ваші кірасири? – спитав Блонде.
– Такий чудовий маєток!..
– Вам за нього дадуть понад два мільйони.
– Один лише замок, мабуть, коштував не менш, – зауважив пан де-Труавіль.
– Один з найкращих маєтків на двадцять миль навколо! – сказав супрефект, – але ви знайдете кращий в околицях Парижа.
– Скільки прибутків дають два мільйони? – спитала графиня.
– Тепер близько вісімдесяти тисяч франків, – відповів Блонде.
– Еги не приносять більше як тридцять тисяч франків чистого прибутку, – сказала графиня, – і, крім того, ви за ці роки зробили величезні витрати, окопали ліси канавами…
– Тепер, – сказав Блонде, – за чотириста тисяч франків можна придбати під Парижем королівський замок, купити чуже шаленство.
– Я думав, що ви дорожите Егами? – сказав граф дружині.
– Я в тисячу разів більше дорожу вашим життям. – сказала вона. – До того ж, після смерті моєї бідної Олімпії, після вбивства Мішо цей край став мені огидним; в усіх обличчях, які я бачу тут, мені здається щось зловісне або загрозливе.
На другий день, ввечері, у салоні пана Гобертена у Віль-о-Фе супрефекта зустріла така фраза мера:
– Отже, пане де-Люпо, ви були в Егах?
– Так, – відповів супрефект із скромно торжествуючим виглядом, кидаючи ніжний погляд на мадмуазель Елізу. – Я дуже побоююсь, що ми втратимо генерала: він хоче продати свій маєток…
– Пане Гобертен, подбайте про мій павільйон… Я більше не в силах зносити цей віль-о-фейський галас і порох; наче бідна пташечка в клітці, я рвуся в чисте поле і в ліс… – млосно сказала пані Ізора, напівзаплющивши очі, схиливши голову на ліве плече і недбало перебираючи довгі кучері свого білявого волосся.
– Та будьте ж ви, нарешті, розсудливі, пані,– прошепотів їй Гобертен. – При вашій балакучості мені буде нелегко купити вам павільйон…
Далі, звернувшись до супрефекта, він спитав:
– Що ж, так і досі не вдалось знайти винуватців убивства начальника охорони?
– Мабуть, що ні,– відповів супрефект.
– Це дуже пошкодить продажеві Егів, – на повний голос сказав Гобертен, – я особисто твердо знаю, що не купив би їх… Дуже вже злісне навколишнє населення; навіть за часів мадмуазель Лагер я воював з ними, а сам бог знає, як вона їм потурала!
Наприкінці травня ніщо не говорило про намір генерала продати Еги; він усе вагався. Одного вечора, близько десятої години, він повертався з лісу одним із шести шляхів, що вели до павільйону мисливських побачень, і відпустив сторожа, бо замок був вже недалеко. На повороті алеї хтось із рушницею вийшов з кущів.
– Генерале, – сказав він, – ось уже втретє ви буваєте на мушці моєї рушниці, і втретє я дарую вам життя…
– А чому ти хочеш мене вбити, Бонебо? – сказав генерал, не виявляючи найменшого хвилювання.
– Слово честі, коли це буду не я, то буде хтось інший; а я, бачте, відчуваю прихильність до людей, що служили імператорові, і не можу наважитися підстрелити вас, немов куріпку… Не розпитуйте мене, я нічого не скажу… Але в вас є вороги сильніші й хитріші за вас, і вони вас подолають… Я дістану тисячу екю, якщо вас заб’ю, і одружусь з Марі Тонсар. Дайте мені кілька злощасних арпанів землі та яку-небудь халупу. Я казатиму те, що казав досі: що мені не випало нагоди. Ви матимете час розпродати свої землі й поїхати звідси; але не гайтесь. Хоч який я мерзотник, а все ж я ще чесний хлопець; інший міг би з вами зробити куди гірше…
– А коли я тобі дам те, чого ти просиш, ти скажеш мені, хто тобі пообіцяв три тисячі франків? – спитав генерал.
– Я сам не знаю; а людину, яка мене на цю справу підштовхує, я занадто кохаю, щоб її вам назвати… А потім, коли б ви навіть дізналися, що це Марі Тонсар, це вас однаково ні до чого б не привело: Марі Тонсар мовчатиме, наче мур, а я відцураюсь від своїх слів.
– Зайди до мене завтра, – сказав генерал.
– Єсть! – сказав Бонебо. – А якщо мене визнають не досить метким, я вас попереджу.
Через тиждень після цієї незвичайної розмови весь округ, весь департамент і Париж були повні величезними об’явами про продаж Егів по ділянках через контору суланжського нотаріуса пана Корбіно. Усі ділянки лишилися за Рігу й пішли за загальну суму в два мільйони сто п’ятдесят тисяч франків. На другий день Рігу звелів переправити імена: пан Гобертен дістав ліси, а Рігу й подружжя Судрі дістали виноградники та інші ділянки. Замок і парк було перепродано чорній банді[108], крім павільйону та прилеглої до нього ділянки, які лишив за собою пан Гобертен, щоб зробити подарунок своїй поетичній і сентиментальній подрузі.
Взимку 1837 року один із найвизначніших політичних письменників і журналістів свого часу Еміль Блонде дійшов останнього ступеня злиднів, які йому досі вдавалося приховати, ведучи бурхливе світське життя; він уже думав, чи не відважитись на відчайдушний крок, бо переконався, що, хоча має розум, знання і досвід, він тільки й знає, що працює на інших, що всі місця уже зайняті, що він уже на порозі зрілого віку, а не має ні суспільного становища, ні грошей, що безглузді, обмежені міщани змінили придворних і нездар часів Реставрації і що держава знову стає такою, якою була до 1830 року. Якось увечері, коли він був уже близький до самогубства, яке сам не раз висміював, і подумки окидав останнім поглядом своє жалюгідне життя, по суті трудове, а не дозвільне, хоч йому й дорікали гульбищами, – перед його очима постав прекрасний і благородний образ, ніби статуя, що вціліла у своїй недоторканності й чистоті серед скорботних руїн, – в цю хвилину швейцар подав йому листа з чорною сургучевою печаткою. Пані де Монкорне сповіщала про смерть чоловіка, який знову вступив був на службу і командував дивізією. Графиня успадкувала все його майно: вона не мала дітей. Сповнений гідності лист повідомляв Блонде, що сорокарічна жінка, яку він любив у дні її молодості, приязно протягує йому руку і пропонує значне багатство. Згодом відбулося весілля графині де Монкорне і Еміля Блонде, що одержав призначення на посаду префекта. Їдучи до своєї префектури, він вибрав колишній шлях до Егів і наказав зупинитися на тому самому місці, де колись стояли два флігелі, бо хотів відвідати бланжійську громаду: там усе викликало стільки ніжних спогадів у серцях обох подорожніх. Край був невпізнанний. Замість таємничого лісу і парку з алеями тяглися зорані поля; околиці нагадували лист картону з наклеєними строкатими клаптями матерій. Селянин – переможець і завойовник – заволодів маєтком, що був подроблений на тисячі латок, а населення між Кушом і Бланжі збільшилось утричі. Колись так бережений чудовий парк був розораний, а мисливський будиночок, що називався тепер віллою "il Buen Retiro"[109] і належав Ізорі Гобертен, оголився. Це була єдина вціліла будівля, що здіймалася серед полів чи то пак серед смужок розораної землі, що змінили колишній краєвид. Вона скидалася на замок, такі жалюгідні були розкидані навколо будиночки, типові селянські хатки.