Намальоване в уяві додає сил – Семирозум стає до роботи.
Коли дерев'яні цурпалки починають в'їдатися в тіло і вже несила терпіти, Іван опускається на коліна і повзе, волочучи за собою костури. Повзе од пагорбка до пагорбка, спочиває на узвишші, де зелень сухіша і вже трохи зігрілася. Звідси дорога продивляється далеко.
Аж до перелісся на обрії — ні душі.
І він, по короткій хвилі, знову тягне своє тіло, що з кожним метром здається все важчим.
Коли вже не стає снаги, коли червоні кола знемоги пливуть перед очима, він голосно повторює слова, які має сказати хуторянам: "Земля... Правда..."
І сили де й беруться! Це ніби криниця, повна живої води, і ця криниця — в Івановій душі. Хіба він може не поспішати? Люди і так занадто довго чекали цих слів. Від самого Пітера несе їх Іван, сотні кілометрів, а тут лишилося зовсім небагато. Він мусить доповзти.
І людина з костурами важко долає ще один метр вогкої, грузької у видолку полівки...
Увечері, попоравши Філаретову худобу, навертає додому Данило.
У хаті, біля комина, жовто блимає скіпка. Батько сидить на лаві, якісь віськи вистругує для свого птаха. Білі заслінки біліють дерев'яні колеса, сохнуть. На лежанці сидить мати, колупається голкою у шитві.
— Це ж як воно, тату, з колесами буде? — питає, вітавшись, Данило.
— Авжеж.
— Звідки ж воно котитиметься?
— З клуні. Розженеться, а тоді вітер його підхопить попід крила — і гей, гей, полетіли. Я тільки керуватиму крильми. Як лелека правує.
— З глузду з'їхав твій батько під старість, синку. Дитинчам став. Що в Любки Маріїної розуму, що в нього — однаково, — починає своє звичне мати.
— У хуторі клунь тих — дві і обидві Філаретові, – Данило робить вигляд, що не завважив материнських слів, бо ж не гаразд йому втручатися в суперечку батьків.
— На Філаретову затягну. Для людей же стараюсь, не для себе.
— Загубиш ти свою голову, загубиш, і ніхто спасибі не скаже, — бідкається Пріся.
— Чув я, тату, що по інших селах, де ближче до міста люди інакше починають жити. Кушнір ще в м'ясоїд приїздив, жалівся Філаретові й голоту лаяв. Нові закони, каже вигадують...
— Закон єдиний, — понуро обриває синову мову Семирозум. — Закон єдиний, — людей багато на землі розвелося тісно стало, ось і треба місця шукати, де їх менше.
— А я собі так мізкую, що не людей багато, а землі дехто з людей забагато награбував, — каже Данило. — Он гляньте, тату, сам Філарет на всіх хуторських полях розсівся.
— Що ж, гадаєш, він тобі хоч шматину віддасть?
— Я й не питатиму. Сам візьму, коли нові закони є.
— Тільки через кров переступивши, візьмеш. А з крові, синку, кров проростає. Ми ж нічиєї не хочемо крові. Ми — самі по собі, ви ж, коли з Філаретом хочете борюкатись, — самі по собі. Мені б ось тільки злетіти в повітря. Спішити треба, щоб цієї весни ще й посіяти на Місяці.
— Ой, тату, тату, — зітхає Данило, виходячи з хати. Він рушає до Філаретового двору. Од думок, тривожних, нових, наморочиться голова.
"Мабуть, що треба все лишати і в місто йти. Може, там скажуть, як на білому світі жити. Тільки б Кушніревих людей обминути. Переказують, буцімто всі дороги перекрили..."
Денис тягнеться до жовтавого Філаретового вуха.
— Вас не було, а Семирозум птаха свого стеслював. Я все розвідав. Завтра з вашої клуні злітатиме. Сам чув. "Хай, — каже, — Філарет жує землю, а люди всі на Місяць полетять, ніхто йому сіяти не буде". Люди, дурні, й вуха розвісили. "Не будемо, — хваляться, — Філаретову землю засівати. А як летітимем, то збіжжя з його комори візьмемо. Щоб було чим на Місяці сіяти".
— З моєї комори?
— Ага.
— Збіжжя, кажуть, візьмуть?
— Збіжжя.
— Семирозум завтра збирається летіти?
— Завтра під вечір, щойно Місяць з'явиться.
— Так біжи негайно в село, до Кушніра. Скажеш, просив Філарет своїх людей прислати. Він знає, обіцяв. Багато розумників, перекажеш, розвелося.
— На ніч глядячи бігти? — вагається Денис.
— А міністром хочеш бути?
— Воно то й так, не завадило б, Мотря моя казала...
— Над ким же ти будеш мініструвати, коли Семирозум усіх хутірських на Місяць забере? Над своїм бугаєм?
— Воно таки так. Побіжу я. Тільки завтра раненько. Бо Мотря проти ночі не відпустить. Боїться, коли б хто бугая нашого не вкрав...
— З богом!..
*** *** ***
Коли, нарешті, підходжу до лісу, сонце вже добре припікає, хоч по-весняному м'яко. У молоденькому осиннику ще паркіше. Багато сирості, і вітер з лугів притомлюється в гущавині. Час од часу дорога скочується у воду — величенькі озера, гладенькі, прозорі, відбивають у своїх дзеркалах шматок неба з лапастими вершинами молодих дереві Ледве обходжу ці ковбані. Черевики грузнуть у торішній траві. Спиняюсь над острівцем синіх, як зірки в ранній сутінках, фіалок. Деінде біліють проліски. Пахне прілим листям і чимось невизначеним, але живим. Потроху п'янію од тих пахощів, од лісу, що прокидається по зимі, од свіжого неба над головою. Але стримую себе. Ось-ось з'явиться хутір, я мушу бути готовий до цікавих спостережень і цікавої розмови.
Хутір справді показався скоро і зовсім несподівано. Виходжу на узлісся, і раптом в очах аж спалахує від зеленого. Ген, ген, аж до нової стіни дерев зеленіє озимина! Колись, у дитинстві, наша дитяча ватага раз чи двічі забрідала сюди, шукаючи білих грибів. Тоді, я добре пам'ятаю, посеред цього оазису була чимала місцина з ямками, обривком зарослої шпоришем вулиці, декількома бовдурами, визирали з бур'янів; трішки збоку темніли морхлі хрести старото цвинтаря.
"А ми колись тут жили! — гукнув тоді котрийсь з хлопчаків. — Тільки ще мене не було. Батько з матір'ю ще до війни, як колгосп складався, до села переїхали".
Я не повірив об ту пору, як можна було жити так далеко від села. Я був у тому віці, коли рідне село ще є центром всесвіту і все, що поза ним, стоїть на самісінькому краю землі.
Тепер не лишилося жодної пам'ятки про Семирозумів хутір. Жита обіцяли бути добрі: зелень рівна, густа. Тільки під самісіньким лісом бовванів червоним дахом будинок. Понад зеленим морем я пішов у той бік. І з кожним кроком серце моє билося все швидше. Лаяв себе останніми словами, але не допомагало. Справді, дурень. Ніби я підходив до халупи Дениса та Мотрі, і зараз, ось тільки промину трухлявий хлівець, на світ з'явиться крутий лоб бугая... Я таки звик до людей, що жили тут півстоліття тому. Таки зжився. І хоч досі зустрічався в селі з колишніми хуторянами, але то були ніби вихідці з іншого світу, в існування якого навіть гаразд не вірилось. Тепер я йшов по землі, що її топтали колись Філарет, Семирозум, Данило, Іван, Рута, Денис Бугай, і наближався до обійстя Денисового сина. Було чого хвилюватись.