Наступного дня Вільфрід, стурбований думками, що їх йому навіяло незвичайне видовисько, свідком якого він став учора, вирішив поговорити з Давидом, тож він і прийшов до старого служника під тим приводом, ніби хотів розпитати, як почуває себе Серафіта. Пан Бекер подумав, що сердешний Вільфрід поводиться по-хлоп’ячому, а чужинець сподівався, що його інтуїція допоможе йому бодай трохи відкрити для себе правду з потоку слів старого служника.
У Давида було непорушне невиразне обличчя вісімдесятирічного дідугана: з-під сивої чуприни виднілося чоло, на якому зморшки утворювали брезклі складки, а щоки позападали, скидаючись на дно пересохлих потоків. Здавалося, його життя таїлося в самих тільки очах, де жеврів вогник, одначе це світельце мовби пробивалося крізь хмари й мало в собі ту саму розгубленість, що її має очманіла нерухомість сп’яніння. Його важкі, повільні рухи виказували холодність його віку, що передавалася кожному, хто довго дивився на нього, бо він володів силою викликати оціпеніння. Вільфрідова скута свідомість прокидалася тільки тоді, коли він чув чийсь голос, когось бачив, згадував свою кохану. Ця свідомість була душею цього матеріального осколка. Побачивши самого Давида, ви неодмінно подумали б, що перед вами небіжчик, — невже то з’являлася Серафіта й розмовляла, невже то була вона? — що з могили вставав мрець і до нього поверталися рухи та дар мови. Ніде й ніколи не вдасться побачити таких висушених кісток, що їх Господній подих має оживити в долині Йосафата, ніколи ніхто не відтворював такого апокаліптичного образу краще за цього Лазаря, що його весь час викликає зі склепу до життя голос дівчини. Постійно алегорична, часто незрозуміла Давидова мова ставала на перешкоді жителям села розмовляти з ним, але вони цінували в ньому цей його спантеличений дух, що інстинктивно викликає захоплення в людей. Вільфрід застав Давида в першій кімнаті, де той дрімав біля грубки. Наче собака, що впізнає друзів дому, старий підвів очі, побачив чужинця, але й не ворухнувся.
— Ну де вона? — спитав Вільфрід у старого, сідаючи біля нього.
Давид помахав рукою в повітрі, мовби намагаючись зобразити політ птаха.
— Вона більше не хворіє? — запитав Вільфрід.
— Тільки освячені небом створіння вміють так страждати, що страждання не зменшує їхньої любові, це і є ознакою справжньої віри, — поважно відповів старий, так само як на випробуваному інструменті музикант бере навмання якусь ноту.
— Хто вам сказав ці слова?
— Дух.
— Що з нею сталося вчора ввечері? Чи подолали ви вертумнів, які стояли на чатах біля неї? Чи просковзнули поміж мамонів?
— Еге ж, — коротко відповів Давид, мовби прокинувшись.
Здавалося, з глибини його душі пробилося світельце, розвіявши туман, що застеляв йому очі, і вони засяяли, наче орлині очі, засвітилися розумом, наче очі поета.
— Що ви побачили? — запитав Вільфрід, здивований цією раптовою зміною.
— Я побачив тіло й кров Господні, я почув голос духа речей, побачив бунт злих духів і чув слова добрих духів. На Землю спустилися сім демонів і сім архангелів. Архангели дивилися на неї здалеку, із серпанку. Демони підійшли ближче, вони сипали іскри й пританцьовували. Прилетів на перламутровій мушлі Мамон, ВІН мав вигляд голої вродливої жінки; білина його тіла страшенно вилискувала, — я ніколи не бачив таких чудових людських форм, — і він сказав їй: "Я — Утіха, і ти заволодієш мною!" Примчав на своїй колісниці монарха зміїний князь Люцифер в образі людини, гарної, мов ангел, і він мовив їй: "Людство тобі слугуватиме!" Приплинула Морська Хвиля, загорнута в зелену мантію, ця цариця скнар, яка ніколи не повертає того, що забирає, вона розкрила свої груди, показала скриньку з діамантами, висипала ці скарби й запропонувала їх їй; потім за нею накотилися сапфірові та смарагдові хвилі, наноси яких, залишившись після їхнього відпливу на березі, заворушилися й заговорили; найкраща серед перлин розгорнула крила, схожі на крила метелика, засяяла, розсипала довкола мелодії морської музики й сказала Серафіті: "Ми обидві доньки страждання, ми сестри, зачекай на мене, ми вирушимо разом, мені треба тільки стати жінкою". Прилетів птах з орлиними крильми та лев’ячими лапами, жіночою головою і кінським тулубом, упав перед нею, полизав їй ноги, навіщувавши її улюбленій доньці сімсот щедрих літ. До її колін припала найбоязливіша дитина, яка заплакала й сказала їй: "Ти покинеш мене, кволу й хвору? Залишся, мамо моя!" Ця дитина гралася з іншими дітьми, ширячи в повітрі млявість, і небо прислухалося до її стогону. Пречиста Діва з чистим голосом заспівала свої пісні, що розслаблюють душу. Східні царі прийшли зі своїми рабами, арміями й дружинами; поранені попрохали в неї допомоги, нещасні простягли руку: "Не покидайте нас! Не покидайте нас!.." Навіть я закричав: "Не покидайте нас! Ми любимо вас, залишіться". Порозкривалися квіти, огорнувши її своїми пахощами, й сказали: "Залишіться!" З Юпітера зійшов велет Енаким, привівши з собою золотошукача та його друзів, а також духів зоряних земель, що приєдналися до нього, і всі разом сказали: "Ми належатимемо тобі сімсот літ". Нарешті спішилася зі свого білого коня Смерть і мовила: "Я коритимусь тобі!" Всі вони кинулися до її ніг, заповнили велику рівнину й закричали: "Ми тебе виплекали, ти наша дитина, не покидай нас!" З Червоних Вод вийшло Життя й сказало: "Я не покину тебе!" А що Серафіта мовчала, то воно заблищало, наче сонце, скрикнувши: "Я світло!" "А ось і світло!" — відповіла Серафіта, показавши на хмари, де ворушилися архангели; але вона була стомлена. Бажання розслабило її нерви, тож вона тільки вигукнула: "О Боже мій!" Скільки разів ангельські духи, сходячи на гору й майже вже дістаючись до її вершини, натрапляли на каміння, яке котилося вниз і знову скидало їх у безодню. Всі ці полеглі духи милувалися її стійкістю; вони хором мовили їй, плачучи: "Мужайся!" Нарешті вона подолала Бажання, що накинулося на неї в усіх формах і в усіх видах. Серафіта не переставала молитися, і коли вона підвела очі, то побачила ступню ангела, що злітав назад у небеса.
— Вона побачила ступню ангела? — перепитав Вільфрід.