— А грошей же, грошей скільки! — сказав Ко-зельцов-перший, входячи в балаган і з мимовільною жадібністю втуплюючи очі в купу асигнацій.—Хоч би половину позичили, Василю Михайловичу!
Обозний офіцер, немов спійманий на крадіжці, весь пересмикнувся, побачивши гостя, і, збираючи гроші, не підводячись, вклонився.
— Ох, коли б мої були... Казенні, голубчику! А це хто з вами? — сказав він, ховаючи гроші в скриньку, що стояла біля нього, і прямо дивлячись на Володю.
— Це мій брат, з корпусу приїхав. Та ось ми заїхали довідатись у вас, де полк стоїть.
— Сідайте, панове,— сказав він, встаючи і, не звертаючи уваги на гостей, виходячи до намету.— Випити не хочете? Портерчику, може? — сказав він звідти.
— Не завадить, Василю Михайловичу!
Володя був вражений величчю обозного офіцера, його недбалою манерою і пошаною, з якою звертався до нього брат.
"Мабуть, це дуже хороший у них офіцер, якого всі поважають; певно, простий, дуже хоробрий і гостинний",— подумав він, скромно й несміливо сідаючи на диван.
— То де ж наш полк стоїть? — спитав з намету старший брат.
— Що?
Він повторив запитання.
— Сьогодні в мене Зейфер був: він розказував, що перейшли вчора на п'ятий бастіон.
— Напевне?
— Коли я кажу, значить, певно; а втім, чорт його знає! Йому й збрехати нічого не варт. То що ж, будете портер пити? — сказав обозний офіцер усе з намету.
— А мабуть, вип'ю,— мовив Козельцов.
— А ви вип'єте, Йосипе Гнатовичу? — вів далі голос у наметі, мабуть, звертаючись до комісіонера, що спав.— Годі спати: вже восьма година.
— Чого ви причепились до мене! я не сплю,— відповів лінивий тоненький голосок, приємно гаркавлячи на буквах л і р.
— Ну, вставайте: мені без вас скучно. І обозний офіцер вийшов до гостей.
— Дай портеру. Сімферопольського! — гукнув він.
Денщик з гордим виразом обличчя, як здалося Володі, увійшов у балаган і з-під нього, навіть штовхнувши офіцера, витяг портер.
— Еге, голубчику,— сказав обозний офіцер, наливаючи в склянки,— тепер новий полковий командир у нас. Грошики потрібні, всячиною обзаводитися.
— Ну, цей, я думаю, зовсім особливий, нове покоління,— мовив Козельцов, чемно взявши склянку в руку.
— Еге, нове покоління! Такий самий скупердяга буде. Як батальйоном командував, то як галасував, а тепер іншої співає. Не можна, голубчику!
— Та воно так.
Менший брат нічого не розумів, що вони говорять, але йому невиразно здавалося, що брат каже не те, що думає, а ніби через те тільки, що п'є портер цього офіцера.
Пляшку портеру було вже випито, і розмова тривала вже досить довго в тому ж роді, як поли намету розгорнулися, і з нього виступив невисокий свіжий мужчина в синьому атласному халаті з китичками, в кашкеті з червоною околичкою і кокардою. Він вийшов, поправляючи свої чорні вусики, і, дивлячись кудись на килим, ледь помітним рухом плеча відповів на поклони офіцерів.
— А дай і я вип'ю скляночку! — мовив він, сідаючи біля стола.— Що це, ви з Петербурга їдете, юначе? — сказав він, ласкаво звертаючись до Володі.
— Атож, у Севастополь їду. —• Самі просилися?
— Сам.
— І що вам за охота, панове, я не розумію! — вів далі комісіонер.— Я тепер би, здається, пішки ладен був піти звідси, якби пустили, в Петербург. Остогидло, їй-богу, це собаче життя!
— Чим же тут погано вам? — сказав старший Козельцов, звертаючись до нього.— Ще вам би не життя тут!
Комісіонер подививсь на нього й одвернувся.
— Ця небезпека ("про яку він говорить небезпеку, сидячи на Північній",— подумав Козельцов), не-статки, нічого добути не можна,— продовжував він, звертаючись усе до Володі.— І що вам за охота, я зовсім вас не розумію, панове! Хоч би вигоди якісь були, а то так. Ну, чи добре це, у ваші літа раптом зостанетесь калікою на весь вік?
— Кому потрібні прибутки, а хто з честі служить! — з досадою в голосі знову втрутився Козель-цов-старший.
— Нащо честі шукати, як нічого не мати! — презирливо сміючись, мовив комісіонер, звертаючись до обозного офіцера, що теж засміявся при цьому.— Заведи-но з "Лючії" ми послухаємо,— сказав він, показуючи на скриньку з музикою,— я люблю її...
— Що, він хороша людина, цей Василь Михайлович? — спитав Володя брата, коли вони вже смерком вийшли з балагана й поїхали далі до Севастополя.
— Нічого, тільки скупа шельма така, що страх! Він же щонайменше має триста карбованців на місяць! А живе, як свиня, ти ж бачив. А комісіонера того я бачити не можу, я його поб'ю колись. Ця ж каналія з Туреччини тисяч дванадцять вивіз...— І Козельцов став розводитись про хабарництво, трошки (сказати по правді) з тією особливою злобою людини, яка гудить не за те, що хабарництво — зло, а за те, що їй досадно, що є люди, які користуються з нього.
10
Володя не те щоб був пе в настрої, коли вже майже вночі під'їздив до великого мосту через бухту, але він відчував якийсь тягар на серці. Все, що він бачив і чув, так мало відповідало його минулим недавнім враженням: паркетна світла велика зала екзамену, веселі, добрі голоси й сміх товаришів, новий мундир, улюблений цар, якого він сім років звик бачити і який, прощаючись з ними із сльозами, називав їх дітьми своїми,— і так мало все, що він бачив, схоже на його прекрасні, райдужні, великодушні мрії.
<>
1 "Лючія ді Ламмермур" — опера італійського композитора Г. Доніцетті (1797—1848).
— Ну, ось ми й приїхали! — сказав старший брат, коли вони, під'їхавши до Михайлівської батареї, встали з візка.— Якщо нас пропустять на мосту, ми зараз же підемо в Миколаївські казарми. Ти там залишишся до ранку, а я піду в полк — довідаюсь, де твоя батарея стоїть, і завтра прийду по тебе.
— Навіщо ж? краще разом підемо,— сказав Володя.— І я піду з тобою на бастіон. Бо вже ж однаково: звикати треба. Якщо ти підеш, і я можу.
— Краще не йти.
— Ні, будь ласка, я хоч узнаю, як...
— Я раджу не йти, а втім...
Небо було чисте й темне; зірки й вогні бомб та пострілів, що безперестанку рухалися, вже яскраво світилися в темряві. Велика біла будівля батареї та початок мосту видніли з темряви. Буквально кожної секунди кілька гарматних пострілів і вибухів, швидко один за одним або разом, гучніше й виразніше стрясали повітря. Крізь цей гуркіт, ніби вторуючи йому, чулося похмуре бурчання бухти. З моря повівав вітрець, і пахло вологістю. Брати підійшли до мосту. Якийсь ополченець стукнув незграбно рушницею на руку й крикнув: