Вояки зрозуміли Якова, видно, по-своєму, бо тоненькими пташиними голосками перекинулися між собою і поніміли знову.
— Ти їм, Якове, скажи, щоб вони нас не боялись. Скажи їм, що їх жменька, а нас онде скільки. І що ми їх не зачепимо, нехай лише скажуть хто вони, чиї і куди.
Яків застріляв камінцями знову, потім наставив уже друге вухо і, так нічого у відповідь і не почувши, сказав:
— Не турки вони, Петре, бо не розуміють..
— Як — не турки? Може, ти сам забув балакати по-турецькому і тарабаниш до них по-татарськи?
— Тоді, Петре, говори з ними сам! А то забув, забув! Якби забув, то й не говорив би, не смітився, — образився Яків, і його іржава шия втягнулася в плечі мало не з головою.
— Гали-бали, гала-бала! Вже й надувся! — сказав Якову Петро. — Тоді забалакай з ними ще по-якомусь. По-якому ти ще умієш?
— Більше не вмію ні по-якому. Аби вмів, то забалакав би. — Яків кинув на голову шапку й пішов до коня.
— Що ж робити? — переступив з ноги на ногу Петро. — Брати їх із собою? Та на біса вони нам здалися... Як і коли ми будемо з ними морочитися? А лишимо тут — он буджаки з бур'янів виглядають: гаплик їм буде ще до вечора... Гей ви, з бородою! — показав нагайкою Петро на дідка.
Благенький, ніби сизий димок, дідусь з трьома срібними волосинами на підборідді склав човником горіхові долоньки й, не перестаючи кланятись, підійшов до Петра.
— Скажіть, діду: "Я..." — Петро відкрив рота, показав собі на губи нагайкою й повторив: "Я, я, я..."
—Я... — якнув сірими губками дідок, і дрібне його личко болісно зморщилось, мов ненароком наштрикнулось уночі на будяк.
— От молодець! — зрадів Петро. — Тепер скажіть, діду: "Коз! Коз, коз, коз!"
— Коз, — прошелестіли дідові зморшки.
— Коз! — повторив за дідком вже й Петро і оглянувся на козаків. — Тепер, діду: "...зак! Зак, зак!.."
— Зак, зак, — б'ючи поклони, прошамкотів дідок-воячок.
— А як буде разом: "коз" і додати до нього "зак"? Разом буде "козак!" Я козак. — І Петро тицьнув нагайкою собі у груди. —Я козак!
—Я кізяк, я кізяк, — хитнув волосинами дідок і шкрябнув нігтиком свої груди.
— Та не кізяк, діду! — скрутивсь Петро. — Ви не кізяк. Кізяк — то не те. Кізяк — то інше!
— У Пу — кізяк, У Пу — кізяк, — закивав головою старий і озирнувся на своїх одноплемінників.
Гостроверхі його земляки наввипередки закивали головами:
— Кізяк, кізяк!..
— Ну що ти з ними будеш робить? — спитав Жбур козаків і підійшов до дідка ближче. —Я козак. Я козак Петро Жбур. А ви, діду У Пу, а ви хто?
У Пу жалібно подивився на Петра, схилив білу запушену голову, і по його волосинах потекли сльози:
— У Пу — кізяк, У Пу — кізяк...
— От собі й маєш — навчив! — сказав Яків Шийка. — Покинь його, Петре. Бачиш, реве старий. Теж мені знайшовся учитель!
— Я ж — не ти! — скинувся на Якова Петро. — Я чужих мов не вчив. Я в турків у полоні за отарами не ходив!
Яків схопився за шаблю... Та Жбур як спалахнув, так відразу ж і охолов. Очі його посмутніли, і він тихо сказав:
— Якове, ну ти що, хіба ти не бачиш, який я дурний? Ну скажи, Якове, не бачиш?
Яків розвернув коня, від'їхав від Петра і від сотні, зупинився біля мертвого верблюда і став дивитися в степ.
Посмутніла й сотня. Кожному козакові, коли й не згадалося, то подумалося щось, видно, своє: хто на кого робив, хто кого хотів підім'яти, хто, як і Яків, побував у татарськім чи в турецькім полоні — та мало що з ким було?..
Петро дивився на Якова, на козаків, незатишно стояв поміж ними, дідом і гостроверхими ні в тих ні в сих... Сотня мовчала, Яків обернувся спиною, дивився в степ, і цим, у жіночих халатах, заціпило теж...
— Що? — Петро оглянувся. Та йому лиш почулося, що до нього хтось обізвався. Ніхто до нього не обзивався. То, видно, пух залетів Куріпочці в ніздрю, і він пирхнув. Петром тіпонуло:
— Ще й ти тут, стерво, розпирхалося? Ти що, я тебе питаю, пирхати сюди прискакало? Скучило, сухоребре, за нагайкою?
Від отаких Жбурових слів Куріпочка змалів іще більше. У його темно-вишневі очка наче хто налив гіркої свиріпової олії. Він гойднув головою і туди, і сюди—де б це її сховати? — і вже був нахилив і сховав між ногами, як знову, де не візьмись, цей периловий пух забив йому обидві ніздрі... Куріпочка апчихнув так, що навіть орел на плечі кам'яної баби по той бік Дністра сфіпнувся й подумав було злетіти...
— Будеш ти мене сьогодні згадувати, пирхавко безвуха! — пообіцяв Петро і раптом запирхався від пуху сам, схопився за живіт, бо його аж знудило... А коли насилу відкашлявся, то спитав: — Що будемо з ними робити, панове? Якове, я до когось кажу, чи як?
Яків повернув голову у бік потрощеного табору і, не дивлячись на Петра, похитав головою: між порубаними гусарами, перекинутими гарбами і возами, з обірваною упряжжю, ховаючи рабські очі, стояли верблюди й коні. Під ними, в їхньому ж лайні, диміли пухом розпорені перини й подушки, валялись ковані сріблом глечики й тази, полив'яні в квітах тарелі, люстерка, килими, червоні й зелені сувої матерії, коржі, виноград, бочки, бочечки, кальяни, шалі, мотки шерсті та посуд...
— Якове, скажи їм іще раз по-турецькому, зрозуміють — не зрозуміють, але скажи: хай ідуть вони під три чорти!.. Нема коли нам з ними панькатись. Ми їм не варта і не сторожа. Нехай думають самі про себе. Поїхали, панове, бо нам тут і смеркне.
— Панове! Пане! Заждіть! Стривайте! Підождіть! —двері роззолоченої карети розчинилися, і з них вистромилися жовті, з загнутими догори носками турецькі чобітки. Над чобітками лопотнули сині поли дорогого кунтуша, і біле, як мал ай, обличчя, нерівно й хапко дихаючи, вилізло з карети. — Панове! Я Збігнєв Ясельський, посол його величності польського короля Жигмонта у Стамбулі. Повертаюся із Стамбула додому на крулевшизну, в Річ Посполиту...
Під важкими, як волоття проса, вусами нижня покусана губа пана Ясельського трохи підтанцьовувала. На легкій його літній шапці біле соколине перо з'їхало набік, ніби його хто щойно скуб...
З несподіванки від появи такого зацного пана Петро знітився, відступив від нього на крок і схилив на знак привітання голову. Дивлячись на сотника, так само привітали посла й козаки. Одна лише голова Якова Шийки як стирчала на очеретяній шиї, так і лишилася стирчати кілком.