— Де бачив? Коли?
— Сьогодні вдосвіта, вранці. За Дністром. У монастирі. Наливайко відкинув від рук ворону свою голову й тихо
подивився на Петра. Від такого Наливайкового погляду Петро на мить розгубивсь і злякавсь і, ніби рятуючи Северина, заговорив швиденько, як лише міг:
— Вона не постриглась. Вона ще не постриглась. Я так і сказав їй: Галю, не стрижись — Северин недалеко.
— Так і сказав — недалеко? —Ну.
— Як давно Галя в монастирі?
— Відтоді, як ми ходили в Угорщину... А там їх у монастирі повно. І старші, і всякі, бо куди ж їм?
— А що ж Гусятин — що Галя каже? Татари?
— Вони. І саме тоді, коли ми були за Карпатами... Наливайко потемнів. Очі його взялися морозом. Так він
трохи постояв, тоді нагнувся й прошепотів Петрові:
— Зливай... Бо так, невмиваним, й піду на Коло...
—А ще,—доказував йому Петро, — ігуменя просила зо дві, зо три гармати і пороху.
— Северине, — підвів голову від землі Шостак, — і не здумай давати. У нас усього їх одинадцять штук.
— Одну дамо.
Сашко скочив на ноги, підійшов до Наливайка, обернувся спиною до гармат, ніби хотів їх собою загородити.
— Северине, Жолкевський знову посуне. Чим будемо відбиватися — кулаками?
— Ти, Петре, ігумені пообіцяв? — звернувся до Петра Наливайко.
Петро хитнув головою.
Припадаючи до гриви коня, зі степу скакав чатовий Тиміш. Гнався він, не вибираючи стежок, перемахнув через один кущ і другий, перескочив воза, крикнув на ходу біля гармат щось Димкові, обкрутився навколо намету і зупинився перед Наливайком як укопаний.
— Пане гетьмане і ви, панове, доброго ранку. Пане гетьмане, до вас гонець від князя Острозького.
— Що каже?
— Каже, що князь разом з вашим братом їдуть до нас. Будуть сьогодні ввечері.
Наливайко глянув на Шостака й Жбура.
— Гетьмане, — сказав Шостак, — це князю не терпиться взнати, що ми в тій Угорщині накоїли.
— А може, прочув уже й про учорашній день, — Петро підійшов до діжки й собі, як Оливка, занурив у воду голову. Він тримав її у воді, скільки міг не дихати, й згадались йому карета, Дністро, чорториї й арабська принцеса Хабіджа, та, що ніжки були в сандаліях, а очі, як дві чорненькі прокосі квіточки...
— Чи так, чи так, а князь їде, — крізь воду почув Петро голос Наливайка.
У березі, у літній дністровій воді наливайківці купали коней. Зроду не чесані і не миті, татарські коні погойдувались у сливовій бистрині і думали, що їм надходить кінець. Вони прощально дивилися один одному в очі, тремтіли й плакали. Круглі конячі сльози котилися по темних печальних мордах і булькали в плинну воду.
Та минав час, і коні потроху заспокоювались, бо чорновусі нові хазяї не лише не били, не шмагали, а, навпаки, лоскітно й ніжно шкребли їм і морди, і губи, і поза вухами. Віхтями дерези козаки вилизували їм і боки, і шиї, й попід хвостами...
Край води, вгору і вниз по Дністру, на камінцях стояла козацька зброя й лежала одежа: поруч з рушницями, луками, сагайдаками, косами, шаблями, келепами і ціпами на верству вздовж по березі сіріли чоботи й постоли, сіряки, гуні, мари-нарки й кобеняки, штани й сорочки. Як зелені ґудзики на сорочках, уже повсідалися жабенята, а мерехтливі сині й жовті бабки чорненькими тупими хобітками висмоктували із сорочок сіль. Заклопотані купанням, козаки й не помітили, як на гористому березі з'явився на коні гетьман.
Наливайко витягнув шию, бо те, що відкрилося перед ним, перехопило подих: уперше за рік повстання він побачив усе своє військо вкупі — всі чотири тисячі душ...
А ще донедавна — здавалося, вчора — була у нього лише одна надвірна сотня — особиста охорона князя Острозького. І Наливайко був її сотником... Тоді, після спалаху в Острозі, йото сотня і він ще до пуття не знали, що і як далі робити? Коли ж у той самий зимовий день, граючи оголеними шаблями під вікнами замку князя Острозького, вони побачили, як з княжих воловень, стаєнь, броварень, цехів і навіть з книгодрукарні до них збігається хто чим озброєний люд — все й почалося! З хащ і боліт, а пізніше, вже у дністровських степах, з гір і долин, сіл і містечок, з Волині, Поділля й Карпат, минаючи жовнірські засідки і застави, таємними, знаними лише їм стежками і вовчими путівцями потягнулися до Наливайка посполиті. Лишаючи хати, родини і плачучі сім'ї, йшли вони від наруги, від покатоличення, аби відстояти свою волю і гідність, довести, що й вони є люди.
Нічними манівцями гуртами з п'яти-шести чоловік, тамуючи певну, як до колишнього княжого сотника, недовіру, посполиті все-таки добивалися до Наливайка і ставали під його руку. І хоча відваги, спритності й товариськості їм не треба було позичати, Наливайко знав, що з таким недосвідченим у військовій справі розгніваним людом виступати проти найсильнішої в Європі армії Речі Посполитої діло пропаще. Та дивлячись сіромахам в очі, Наливайко й слова не міг зронити, аби вщрадити їх від того, за чим вони до нього прийшли. З ними Наливайко мусив знати, на що він іде. І він це знав і не боявся нічого. Він вірив своєму війську, яке воно в нього є. А сірома, відчуваючи це, беззастережно довірилася йому. За повстанський рік Наливайко побачив, як з його сумної голоти зробилися воїни. З неповоротких і вайлуватих учорашні нетяги перетворилися на бистрооких, обережних, хитрих, кмітливих, розсудливих і гнучких у боях вояк.
Дивлячись на них з берега, Наливайко думав: хто іще мав таке військо, яке має сьогодні він? Військо, якому ніхто нічого не платив, не давав ні зброї, ні харчів, ні коней, ні чобіт, ні сукна на одяг?
Добре знаючи польську, литовську, австрійську й угорську армії, Наливайко несамохіть порівнював з ними свою голоту і майже щасливо всміхався...
Та хто з його війська знав, проти кого вони повстали? Ніхто з них не міг собі й уявити, що Польща — це найобширніша в Європі країна, в державному оберті якої були не лише Балтійське море і не лише золота, невичерпна від Львова, Києва і далі на схід Україна, а й об'єднана з нею Литва та Білорусь. На північному ж сході державний польський коронний погляд жадібно, пильно і твердо лежав на Московському царстві, а на півночі й заході від її власних земель Річ Посполиту слухалися і тремтіли Швеція та Саксонія. З південного заходу, з Апеннін, до Речі Посполитої слав дари і послів папа римський Климентій Восьмий. Була ще, правда, у цім неосяжному коронному польському просторі вільним, та задрібним, щоб на нього серйозно дивитись, острівком на пониззі Дніпра історично ще зовсім молоденька Запорізька Січ. Рік у рік Січ тільки те й робила, що рубалася з татарами. Татари шарпали Україну. До того ж поміж собою і незалежною козацькою республікою на Дніпрі Річ Посполита тримала добре оплачуваних з казни так званих реєстрових козаків-українців, вони були у неї на службі. На самому ж від себе півдні по Дунаї, Молдові і Чорномор'ю Річ Посполита давно, як і тепер, схоплювалася з не менш могутньою Оттоманською Портою-Ту-реччиною. Саме там, у Молдові, коли Наливайко підняв повстання, і стояли проти Туреччини основні польські сили.