Схрестивши по-турецькому ноги, босий, сидів перед музикантками і танцівницями на землі, на сідлі, Северин Наливайко. Позад нього, піткнувшись йому в плече мордою, стояв і спав віслючок. За віслючком — біля намету — халявами догори чорніли Наливайкові чоботи. Зверху на них, на халявах, лежали шабля і два пістолі. А ще перед Наливайком, між танцівницями й ним, на неошкурених ніжках біліла акацієва лава. На лаві біліли недописаний аркуш паперу, гусяче перо і синіла з чорнилом пляшечка.
Щокастий, в білому шовковому халаті і в таких самих білих шовкових рукавичках євнух підняв руку. Музика стихла, а танцівниці поштиво схилилися на коліна: від шарабанів і гарб з'явився й попрямував до Наливайка сухенький, з трьома срібними волосинами під губою дідок У Пу. Разом з євнухом вони наблизились до Северина і зупинились. У Пу заговорив, а євнух заходився перекладати.
— Це корона законної дочки арабського халіфа принцеси Хабіджі, — зачовгав губками старий У Пу. — Нашу принцесу викрадено й, напевно, убито, а корона її лишилася в сундучку у мене. Ми, китайські воїни — охорона принцеси, дивлячись на твоє становище та неправоту твого війська, коронуємо прин-цесиною короною, Наливайку, тебе!
У Пу піддріботів до Наливайка, вклонився й поклав йому на голову невеличку, як золота печеричка, корону. Наливайко від несподіванки ікнув й запитливо втупився у дідка.
— Не падай, гетьмане, духом, що ти вже не гетьман! — шурхотів повстяними вустиками пожовклий старий. — Ми обираємо тебе своїм гетьманом-царем-імператором! Царюй над нами! Очолюй нас і веди із поганої цієї землі в Піднебесну імперію — у Китай. У Китаї, як прийдемо, ми всім розкажемо, хто ти і що, і до нас приєднаються такі ж, як і ми. Ми завоюєм із тобою усю Піднебесну і станемо панувати. Згоджуйся, цур тобі пек!
— Згоджуюсь, цур тобі пек! — засміявся Наливайко і звівся на свої босі ноги. —їдемо у Китай!
— Слава! — крикнув з відчаю чи з переляку євнух.
— Слава! — підхопили У Пу й китайці, таким чином вивчивши іще одне чуже слово.
"Слава, цур тобі пек!" — пішло над горбами через Дністер до колишнього наливайківського війська.
Спурхнули з колін танцівниці. Ожила музика. Закинувши за горби шиї, забрембали горілиць під хмари верблюди. Сьогодні вони могли бремботіти донесхочу, бо й ту діжку, що замочувалась перед наметом і в якій холодив голову Оливка, верблюди висушили. На її дубовому дні лежали тепер, склавши крильця, втоплені ґедзі...
Почувши пісню верблюдів, кінь Дем'яна, кінь Конашевича, а особливо кобила князя почали задкувати в степ. Князь і Дем'ян, дивлячись на босого Наливайка і на його з паруючими тарелями у руках товариство, на корону на його голові і на верблюдів, на синю з чорнилом пляшечку на білій лаві, на чорних з пекла жінок, розгубилися до краю і не знали, що його далі: тікати, чи залишатися, чи хто його що?..
Та не вдалося ні князеві, ні Дем'янові, ні Конашевичу ні щезнути, ні утекти, бо Наливайко відчув, що за наметом хтось стоїть. Він оглянувся й побачив: на запушених конях, з пучками будякового пуху у ніздрях і в вухах, біліли князь Острозький,
Дем'ян та спудей Петро Конашевич. Музикантки і танцівниці, вже як хазяйки, помітивши гостей, гидливо від них відвернулися, бо таких дикунів вони ще не бачили: один, зарослий воло-сятиною на всю пику, у страшній волохатій шубі, сидів на кобилі. Другий, запінений пухом від чобіт і по тім'я, хапав ротом повітря й хрестився, а третій... третій, правда, сидів на конику нічогенький: у червонім, як жар, кунтуші, м'язистий, з маленькими вушками на виліпленій з рудої глини живій голові, він їв поглядом то одну танцівницю, то другу, і по його, як бите, товчене скло, зелених очах було видно: "Мені б із вас одненьку!.."
Наливайко, аби не зсувалась, підгогорив на лобі корону і щось, — Дем'ян не розчув, — сказав євнухові. Євнух побожно вислухав, розвернув щоки до китайців і переказав:
— Шановні! Пан гетьман-цар-імператор Северин Наливайко зараз буде приймати послів з чужої країни. Поки він це робитиме, ви тим часом ідіть до своїх кантар, гарб і споряджайтеся до Китаю. Після прийому гетьман-цар-імператор всіх вас покличе знову.
— Слава, цур тобі пек! — звереснули китайці і, погойдуючи за спинами піками, поставили перед Наливайком на лаву тарелі з наперченим м'ясом, підливами, глеки вина, піали, поклали між тарелями бамбукові палички, вклонилися йому ще раз, і з "цур тобі пек, цур тобі пек" та "слава" разом з танцівницями й музикантками повалили до шарабанів, гарб і кантар.
Лишилися верблюди. Верблюди знали, що цей з чорною підковою вусів молодий чоловік—їхній повелитель і коло нього треба стояти й охороняти. Знаючи це, вони погірдно дивили-сязгори на чужих, неприємних для них князя, Дем'яна і Кона-шевича й чекали, коли повелитель накаже на них плювати.
Наливайко зняв з голови корону, поставив її на халяви чобіт, на шаблю й пістолі й, підскакуючи на притемнених будяках, зблискуючи п'ятами, ніби продовжуючи іще негритянський танок, доплигав до брата, князя та спудея і розкинув
руки:
— От і добре, що ви приїхали! Якраз на вечерю. Сходьте і розбирайтесь! Тільки води нема. Усю до краплі оці слиногубі з діжки висушили! Та щось придумаємо. А як ні, то омиємо грішні длані, — Северин глянув на Дем'яна, — святим вином!
— Нема, брате, коли сідати! — скочив з коня Дем'ян. — Де твоє військо, де ти?
—Я — ось, а війська нема. Нема війська і не буде. Покинуло.
— Ти... ти... Ти розумієш, що кажеш? Чи ти смієшся?
— їй-богу, що не сміюсь. Скинуло мене військо й пішло он туди, на той берег. От коли-коли, а тепер я вже нарешті вільний козак!..
І справді, з того боку Дністра, що тремтів під кручею унизу, до князя, Дем'яна і Конашевича докочувавсь гомін. Тут, нагорі, у таборі, був іще вечір, а там, унизу, по той бік ріки, вже наступила ніч. Тут ще нишпорила сорока і поволеньки, починаючи з ніг, темніли до ший верблюди, а там, на тому боці, вже посходили та зайнялися білі серпневі зорі.
— Л к ви розгиркалися? — ледь чутно спитав Дем'ян.
— А розгиркалися ми так, — Наливайко повернувся до брата, князя та спудея спиною і став говорити ніби не до них, а до Степу: — Було у нас тисяча коней. Своїх. Три тисячі жеребців і кобил ми зайняли в орди, в Газі-Гірея. А нас, усього нас — чотири тисячі хлопців. От я й заправив відігнати півтори тисячі татарських бахматів на Січ запорожцям, щоб... — Наливайко задихав терпко і сухо, — щоб замиритися... за П'ятку...