Тітка Докія підійшла до Галі, взяла від неї рушника й поклонилася перед дідом Максимом.
— Стривай, Докіє, стривай! — підняв руки дід. — Дай мені роздягнутися. Чи, може, не роздягатися, а прямо — на кожух?
— Ой Божечки, дідуню, роздягніться! Роздягайтеся, дорогі наші свати і гості, бо я так чи то розгубилась, чи що, вам і не запропонувала! — зажебоніла Докія, й кілька темно-червоних руж, що лишалося іще на рушниках, перелетіло на щоки і їй.
Дід Максим, дядько Кирило, Петро і Яків, а за ними і Наливайко пішли до дверей, де між одвірком і мисником були вбиті в стіну вішаки. Свати і гості поскидали кожухи, почепили їх вряд, познімали й почепили шапки, лиш дід Максим Наливайкову — а тепер уже свою — шапку примостив від усіх окремо: настромив її на держак притуленого до печі рогача...
І ось пов'язані рушниками й осмілілі вже трохи гості посідали за накритий білим обрусом стіл. Тітка Докія й Галя, не поспішаючи, але миттю, в чотири руки, поставили перед ними все, що у таких випадках треба, а тим більш на Різдво.
Першою з'явилася посеред столу макітра; і ложка, що стирчала з медової макової куті, так і просилася, щоб її першою іізяли в руку. За кутею пішли пироги, і дід Максим вгадував і називав їх ще здалеку, як подавала Докія.
— А оце які? З маком. Докія кивала головою.
— А оці? Оці — з сливками. Оці — з пшоном. А от з горохом. А от, пухкесенькі, з гречкою. А от ідуть і мої — з квасолею. А голубці з грибами, ге?
Докія кивала й кивала дідові головою і знову бігла у комірчину.
— Досить, діду, — у тітки Докії вже голова болить вам кивати! — усміхнувся Наливайко й глянув на білий, наче притрушений на морозі сніжком, полумисок холодцю. Холодець був і з часником, і з лавровим листком, що його продавали в Гусятині кавказькі купці, з півнячим пупком і ногою, морквою і петрушкою...
— Хай поболить! — сказав дід. — На те вона й голова, щоб боліти. Правда ж, Докіє?
— А що правда, то правда, — відповіла дідові Докія і ясно глянула, вже як на рідного, на Наливайка.
А коли Галя поставила на стіл миски з борщем на буряковому квасі і вушками з курячою печінкою, принесла смажених в'юнів з ікрою, дід Максим взявся за темно-синю ребристу пляшку, повагом налив усім у чарки по вінця горілки, став, перехрестився у куток до ікони святої Богородиці:
— З Різдвом Христовим будьмо здорові і за всіх здоров'я!
— Будьмо здорові, — відповіли йому гуртом за столом. Свати і гості перехилили холодні чарки. Пригубили Докія
й Галя. Починаючи від діда й дядька Кирила, довгою дерев'яною ложкою Галя насипала кожному з макітри куті... І так чарка за чаркою, пиріжечок за пиріжечком, в'юнець за в'юнком, холодець за ковбасою, голубці за борщем, узвар за киселем і знову чарка за чаркою, вареники з капустою...
— Вареники! О! — вигукнув дід Максим. — А поглянь лише, Галю, яке у мене оце праве вухо — біле, як вареник, чи яке? Йди-йди сюди, не бійся! Подивись і мацни його, може, ноно у мене відпало, бо я його геть не чую!
Галя підвелася й, обходячи з-за спини Наливайка, торкнулася скоцюрбленого, як стара печериця, дідового вуха... Наливайко ховав над мискою з холодцем смішливі очі; дядько Кирило кивав: "Ну-ну";Яків, приплющивши очі, вже наче й дрімав, а тітка Докія гадала, що воно з дідовим вухом таке?
— Біле, як вареник? — спитав дід.
— Та ні, дідуню. Вухо у вас як вухо: блищить...
— А що ж ти, Кириле, мені казав? Це, Докіє, коли ми йшли до вас, то я чую, що моє вухо зробилося на морозі якесь не таке. А я й кажу Кирилові: на, Кириле, подивись, яке у мене вухо! Кирило подивився і каже: біле, як вареник! Відмерзає! І давай вони з Северином мене снігом! Терли, терли, знущалися так, що я впав!
— Прямо-таки і впали? — веселим оком глянув Наливайко.
— Впав. Аякже. Впав на сніг і лежу. І був би замерз, коли б захотів! Бо що ж то за чоловік, коли він без вуха? Каліка та й годі!.. Але за те о що я маю! — дід Максим зіп'явся на хмільні ноги й, опираючись об повітря руками, пішов через хату до печі, зняв з рогача шапку, натягнув на лисину й ще раз сказав: —
0 що я маю! Шапку від Северина! Але скажи, Северине, — ти мені її подарував чи, може, лише пожартував?
— Я ж вам сказав, діду, — носіть цю мою, а мені пошиєте.
— Коли?
— Коли? А хоч би й на Спаса.
— Коли, я так розумію, ви з Галею обвінчаєтеся, так?
— А хоч би й так, — і Наливайкові очі зустрілися з Галини-ми. Галя своїх очей вже не опускала: вона дивилася в його — темно-горіхові з вогниками свічок, дивилася та й дивилася,
1 дивилася б ще, якби знову не загув дід:
— Тоді вважай, Северине, що на Спаса твоя нова шапка сидить вже в тебе на голові!.. Як, Докіє, ти дивишся, щоб нашим молодятам і повінчатися?
— Я не проти, — тихо відповіла Докія. — Тільки ж Омелян приїздить із Січі весною. І то ранньою. А влітку козакам із Запоріжжя відлучатись не можна.
— Так то воно так, — сказав дід. — Але подумай, Докіє, що то за весілля ранньої весни? Ще ж і не цвіте нічого й не спіє... А так поїдемо на Спаса в Острог, Дем'ян і повінчає... Наша ж бо церква уже забита... Єзуїти костьола зводять...
— Ну, то вже як на Спаса, то й на Спаса, — сказала Докія. — Так хай і буде...
Дід узяв Галю за руку, підвів її до Наливайка, посадив з ним поруч і обійняв обох за плечі.
— Призволяйтесь, дорогі свати й гості! — припрошувала Докія. — Призволяйтесь, просимо вас. Діду Максиме, не забувайте — наливайте.
Дід Максим знову взявся за пляшку, й коли випили по чарчині іще, Петро Жбур не втримався, склав губи тугенькою рурочкою й смоляним своїм басом почав:
Задумала бабусенька Та й розбагатіти, Підсипала куріпочку, Щоб вивела діти. Ох, ох, ох, ох, ох, Щоб вивела діти, —
підхопив дід Максим.
Ой пішлося бабусеньці На біду та горе, Бо вивела куріпочка Всього тільки троє. Ох, ох, ох, ох, ох, Всього тільки троє, —
підсусідились до Петра та діда вже й Наливайко з Яковом, а з ними й Докія з дядьком Кирилом, а з ними мовчки, самими очима, й Галя... А Петро вже звівся на ноги, переступив через лаву й, розгойдуючи руками, пішов танцювати.
Як почала бабусенька Куріпочку пасти, Сама сіла під вербою Куделицю прясти. Дир, дир, дир, дир, дир, Куделицю прясти.