За два кроки від маленького савояра6 старий жебрак, боязкий, хворобливий, стражденний, у жалюгідному дранті сказав глухим, хрипким голосом:
— Пане, подайте що-небудь, я молитиму Бога за вас...
Та коли юнак глянув на діда, той замовк і вже нічого не просив — мабуть, побачив на цьому похмурому лиці знак страждання ще тяжчого, ніж його власне.
— La carita! La carita!
Невідомий кинув свої гроші малому й старому жебракам і зійшов з тротуару набережної, щоб іти попід будинками: він не міг більше дивитись на страшну Сену.
— Хай вам Бог віку подовжить! — гукнули вслід йому обидва жебраки.
Підходячи до розкладки продавця естампів, цей напівмертвий юнак побачив жінку, що виходила з розкішного екіпажа. Він замилувався цією чарівною особою, чиє біле личко було прегарно облямоване атласом елегантного капелюшка. Його привабив стрункий стан, граційні рухи. Ступаючи з підніжки, жінка ледь підняла сукню, і він побачив ніжку, витончену форму якої чітко окреслювала туго натягнена біла панчоха. Молода жінка ввійшла до магазину й почала вибирати альбоми та збірки літографій; тоді заплатила кілька золотих монет, що блиснули й задзвеніли на прилавку. Юнак, що зупинився на порозі нібито щоб роздивитися гравюри, виставлені в вітрині, кинув на прекрасну незнайомку найпроникливіший погляд, який тільки здатен кинути чоловік, і вона відповіла безтурботним поглядом, просто як випадковому перехожому. З його боку це було прощання з коханням, з жінкою! Але цей останній, напружений заклик не зустрів розуміння, не зворушив серця легковажної красуні, не змусив її зашарітись і опустити очі. Що він означав для неї? Ще один захоплений із безлічі, ще одне жадання, збуджене нею, і ввечері вона зможе задоволено сказати: "Сьогодні я була гарненька!" Юнак швидко відійшов до іншої вітрини й не обернувся, коли незнайомка сідала в екіпаж. Коні рушили, і цей останній образ розкоші й краси зник з очей, як мало зникнути і його життя. Юнак млявою ходою пішов попід магазинами, дивлячись без великого інтересу на зразки товарів. Коли магазини скінчились, він почав розглядати Лувр, Академію, вежі собору Богоматері, вежі Палацу правосуддя, міст Мистецтв. Ці споруди неначе набували сумного вигляду, відбиваючи сірі барви неба, рідкі просвіти між хмар, що надавали Парижу якогось грізного вигляду: адже це місто, неначе вродлива жінка, схильне до нез'ясовних примхливих перемін від бридоти й до краси. Отак сама природа ніби надумала кинути ладну вмерти людину в якийсь скорботний захват. Під владою тієї згубної сили, чия розкладальна дія знаходить засіб у флюїдах, що циркулюють по наших нервах, він відчув, як його організм непомітно стає немов текучим. Муки цієї агонії надали всьому якогось хвилястого руху, він бачив будівлі, людей наче крізь туман, у якому все хилиталось. Він захотів позбутись отого дратівливого впливу фізичного світу, а тому попрямував до крамниці старожитностей, аби дати поживу своїм чуттям чи, може, просто дочекатись ночі, розглядаючи предмети мистецтва. В цьому він, так би мовити, шукав відваги, покріплення, як ото злочинці, що їм бракує сили зійти на ешафот, а тому вони просять чогось хильнути; але свідомість близької смерті на мить повернула юнакові самовпевненість герцогині, що має двох коханців, і він увійшов до крамниці з безтурботним виглядом і з усмішкою на устах, застиглою, наче у п'яного. Та й чи не був він п'яний від життя чи, може, від смерті? Скоро йому знов запаморочилось у голові, і далі він сприймав усе в якихось дивних барвах, воно ніби ожило й ледь помітно ворушилось. Напевне, річ була в розладі кровообігу: кров то бурхала в жилах, то текла мляво, ніби стояча теплувата водичка. Він сказав, що хоче просто походити по магазину — чи не трапиться якоїсь дивовижі, що йому сподобається. Молодий рудоволосий продавець, пикатенький і рум'яний, у картузі з видри, доручив наглядати за крамницею старій, схожій на Калібана7 селянці, що саме чистила кахляну грубку, справжнє диво мистецтва, породжене генієм Бернара Паліссі8, а потім недбало сказав незнайомцеві:
— Дивіться, пане, дивіться! Тут у нас нема нічого цікавого, але звольте піднятись нагору, і я покажу вам прегарні каїрські мумії, кілька інкрустованих ваз, різьблене ебенове дерево, справжній Ренесанс, недавно одержали, все найвищої якості.
Незнайомець був у такому жахливому становищі, що ця балаканина торговця — чічероне, його дурні гендлярські слова дратували його, немов банальні причіпки, якими обмежені уми вбивають геній. Та наважившись нести свій хрест до кінця, він удавав, ніби слухає свого провідника, й відповідав йому жестами чи односкладовими словами; але помалу повернув собі право мовчати і без страху заглибився у свої останні жахливі думки. Він був поет, і його душа знайшла тут щедру поживу: ще за життя він мав побачити останки двох десятків світів.
На перший погляд зали крамниці являли собою безладну картину, в якій тислись усі творіння людські й божественні. Опудала крокодилів, мавп, удавів шкірились до церковних вітрин, ніби хотіли вкусити мармурові погруддя, погнатися за лаковими шкатулками або видертись на люстри. Севрська ваза, на якій пані Жакото намалювала Наполеона, стояла поруч сфінкса, присвяченого Сезострісу9. Події часів створення світу й учорашнього дня сусідили тут у гротескній згоді. Кухонний рожен лежав на ковчежці для мощей, шабля часів Республіки — на середньовічному аркебузі. Пані Дюбаррі10 з пастельного портрету роботи Латура11, з зіркою на голові, оповита замість одягу хмарою, жадібно дивилась на індійський кальян, намагаючись розгадати призначення трубок, що зміїлись, тягнучись до неї. Знаряддя смерті: кинджали, химерні пістолети, шпаги-ціпки — були перемішані зі знаряддями життя: порцеляновими супницями, саксонськими тарілками, напівпрозорими китайськими чашками, античними солянками, середньовічними цукерницями. Кораблик зі слонової кістки на всіх вітрилах плив по спині нерухомої черепахи. Якась пневматична машина увіткнулась у саме око імператорові Августу, велично незворушному. Кілька портретів французьких синдиків, голландських бургомістрів, так само байдужих, як і за життя, підносились над цим хаосом старожитностей, і очі їхні були холодні й безбарвні. Здавалося, наче всі краї землі прислали сюди якісь уламки своїх наук, зразки мистецтв. То було своєрідне філософське звалище, де не бракувало нічого — ні "люльки миру" дикуна, ні зеленої з золотом пантофлі з сералю, ні маврського ятагана, ні татарського ідола. Були там і солдатські капшуки з тютюном, і церковні дароносиці, і пишні пір'їни з оздоб чийогось трону. Ця потворна картина була ще оживлена примхливим освітленням, химерними рефлексами, в яких змішувалися всі відтінки, різким контрастом світла й тіні. Слух неначе вловлював уривані крики, розум — незакінчені драми, зір — не зовсім згаслі вогні. А на додачу на всі ці предмети наклала свій легкий покров пилюга, і всі їхні розмаїті вигини та ребра справляли незвичайно мальовничий ефект.