– Прошу тебе, замовкни!
І Суботик відразу припинив свої співи.
Цієї миті двері прочинилися і в кімнату просунула голову пані Моркван.
– З ким це ви тут балакаєте? – запитала вона, пильно роззираючися кімнатою.
– Та це я... поспівав трошки,– сказав пан Пляшкер.
– Поспівав! – передражнила його господиня і грюкнула дверима.
Пан Пляшкер заходив туди й сюди по кімнаті, міркуючи, що його робити далі і чим усе це скінчиться. Хіба можна було брати Суботика до себе в кімнату? Урешті-решт пані Моркван вижене їх обох – і його самого, і цього кумедного Суботика!
Він відгорнув ковдру, щоб поговорити про це із Суботиком. Але той спокійнісінько спав, зручно вмостившись на подушці.
Пан Пляшкер зітхнув і сів на край ліжка.
– Як хочеться смачно пообідати! Тоді, може, й жити легше було б, – мовив він.
– А що б вам хотілося на обід? – спросоння запитав Суботик. Він, мабуть, почув гірке зітхання пана Пляшкера.
– Смажене курча з картоплею, – сказав пан Пляшкер. – А потім морозиво.
– Смажене курча з картоплею і морозиво. Гаразд! – пробурмотів Суботик, перекинувся на інший бік і знову заснув.
І майже тієї ж миті у двері постукали. Пан Пляшкер швиденько накрив Суботика ковдрою, розгладив покривало і сів на стілець. А тоді сказав:
– Заходьте!
Двері відчинились, і в кімнату з тацею в руках зайшла пані Моркван. Її, мабуть, не полишала думка, що в кімнаті є ще хтось, крім пана Пляшкера, і ось вона знайшла привід іще раз зайти сюди.
– Ви сьогодні не прийшли на кухню обідати, і тому, як виняток, я принесла вам обід у кімнату, – сказала вона і поставила тацю на стіл.
– А що сьогодні на обід? – запитав пан Пляшкер, оговтавшись після такої несподіванки.
– Смажене курча з картоплею. А на десерт – морозиво, – відповіла пані Моркван. – Смачного вам, пане Пляшкере!
6 травня. НЕДІЛЯ
Пана Пляшкера розбудив голосний спів над самісіньким вухом. Спочатку йому здалося, що це сон, і він повернувся на другий бік. Але спів не припинявся. Дзвінкий, пронизливий голос виспівував украй фальшиво:
Спіть, татуню, люлі-люлі,
Сплять і слон, і носоріг,
І стара овечка Моркван
Спить всю ніч без задніх ніг.
Спіть, татуню, люлі-люлі,
Спіть до ранньої зорі,
Хай насниться вам лисиця,
Що живе у димарі.
Вовк, що лазить по деревах,
Слон, що плаває, як кит,
Крокодил, що аж у хмарах
Їсть ромашки на обід.
Пан Пляшкер ураз прокинувся й сів у ліжку. Надворі яскраво світило сонце. Був недільний ранок. А поруч сидів Суботик і виспівував. Пан Пляшкер пригадав усе: вчора він привів сюди цю загадкову істоту, цього голосистого Суботика, якого тепер не може спекатися.
– Ти й досі тут! – зітхнув він.
– Авжеж, татусю, – кивнув головою Суботик.
– Нащо ти так голосно співаєш? – докірливо запитав пан Пляшкер.
– Це я для вас колискову співаю, татуню! Ось послухайте:
Цур, тату, цур!
Чорта – з порога!
Моркван – це чапля
Суха й довгонога!
– Сиди тихо і ні пари з губи, а то пані Моркван прийде та й вижене мене звідси!
– Не бійтеся, татуню. Не прийде і не вижене!
– Чому?
– Бо вона не зможе сюди зайти. Я замкнув двері. А ключ осьдечки.
– Зараз же віддай мені ключа! Коли я замикаю двері, вона дуже ображається і свариться, неначе... неначе...
– Неначе дощовий черв’як?.. – підказав Суботик.
– Зараз же віддай мені ключа! – наказав пан Пляшкер замість відповіді.
– Ну то беріть його, татуню! – засміявся Суботик і хутко видряпався на шафу. Умостившися там, він поклав ключ на п’ятачок свого хоботця.
Пан Пляшкер зірвався з ліжка, схопив ціпок і спробував зачепити ним Суботика знизу, щоб стягти його додолу. Але цієї миті пролунав стук у двері, і пані Моркван залементувала:
– Де це таке чувано? Неподобство! Що за ґвалт серед ночі? Якщо ви ще хоч раз пискнете, вам доведеться самому готувати собі обід, пане Фляшкере!
Тільки-но пан Пляшкер зібрався сказати щось у відповідь, як Суботик загорлав із шафи:
– Яка ж це ніч, пані Шморкван? Брехня! Погляньте – надворі сяє сонце!
Він так майстерно вдавав голос пана Пляшкера, що пані Моркван не помітила б різниці, навіть якби була в кімнаті.
Якусь мить за дверима було тихо. Мабуть, приголомшена господиня верталась до тями. А тоді вона зарепетувала:
– Ну, це вже занадто! Нечуване зухвальство! Ви, мабуть, п’яні, пане Фляшкере! – Вона почала смикати за ручку дверей, силкуючись удертися до кімнати.
– Сама п’яна! Сама п’яна! – заверещав Суботик і, радий та веселий, застрибав на шафі.
– Негайно відімкніть двері, а то я викличу поліцію! – зарепетувала господиня.
– Не можу...– відгукнувся пан Пляшкер і знову спробував стягти Суботика з шафи.
– ...і до того ж не розумію, пані Шморкван, чого це я маю їх відмикати, – доказав Суботик голосом пана Пляшкера.
– Як-то чого? Це – моя кімната! – гукнула за дверима господиня.
– А за що ж я тоді щомісяця плачу вам гроші, пані Шморкван? – проспівав Суботик.
– Це платня за квартиру! І не перекручуйте мого прізвища! Мене звати пані Моркван. Затямили?
– Якщо я плачу вам гроші, значить, я винаймаю помешкання, а коли я його винаймаю, то маю право й замикати, – заявив Суботик.
Пані Моркван, мабуть, не знала, що на це сказати. У всякому разі минув якийсь час, перше ніж вона здобулася на слово.
– Сьогодні ви залишитесь без обіду! – вигукнула вона. – Після всіх цих неподобств!..
– Ну що ви, пані Моркван! – почав пан Пляшкер. Він уже втратив надію впіймати Суботика.
Суботик відразу підхопив голосом пана Пляшкера:
– Ну що ви, пані Шморкван! Ну що ви, пані Шморгван!
– Пане Фляшкере, ви безсовісний нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Моркван! – загриміла знову господиня.
– Це ви безсовісна нахаба! Ви добре знаєте, що моє прізвище Пляшкер! – вигукнув Суботик у відповідь.
За дверима запала тиша. У пані Моркван, мабуть, перехопило дух.
Суботик зліз із шафи і пустився в танець, кружляючи по всій кімнаті й приспівуючи:
Морква – панночка вельможна,
Та всередині порожня.
Що із того, що вельможна?
Усередині ж порожня!
– Ви поплатитесь за ці глузи! – гримнула пані Моркван.
– Які глузи? – запитав Суботик.
– Ви проспівали:
Морква – панночка вельможна,
Та всередині порожня.
Я все добре чула!
– А хіба ваше прізвище Морква? – запитав Суботик.