"А мене баба кукуликом кликала", — хотів похвалитися Стефко, але стулив губи, соромився таке говорити, і погляд поколючішав:
— Не хочу я спати. Я вже геть піду.
Кавка знову глипнула на хлопця круглим оком — зацікавилася рухом у кімнаті, бо сама вже була втихомирилася, не літала туди-сюди, не смикала Стефка за чубок, не дзьобала його черевиків.
Шкода було йти з теплої хати. Отягаючись, засував руки в рукава. Шапку все ніяк не міг знайти на вішалці.
"Мене баба кукуликом кликала".
Учителька не приспішувала. Приглядалась, як Стефко одягається, і все немов чекала чогось, і Стефко чекав. Однак нічого не трапилось, учителька мовчала, і тоді він сам відважився:
— Я ще до вас прийду. На сороку подивитися..
Ніби не питав, а просто так собі сказав, знаючи, що йому не відмовлять, і таки вгадав, бо Надія Григорівна ще більше ніби потепліла. Погладила Стефка по шорсткій голові, подумала, що треба б голову як слід вимити, сказала:
— То добре, що прийдеш.
Я буду дуже рада. Коли хочеш — заходь, чуєш?
— Я прийду.
І ще згадав:
— А як ви сороці крило лікували — наживо чи замертвляли?
— Не замертвляла, — чомусь усміхнулася Надія Григорівна. — Там тільки вивих був, усе зразу на місце стало.
Тепер таки треба було прощатися. Не мав про що питати.
— Я вже йду, — зітхнув Стефко. — До побачення…
"Баба мене кукуликом кликала".
ЧОМУ ТИ ТАК ЗРОБИВ, ТАТУ!
Місто на пагорбах. Нерухоме, як глибокий потік, — у вузьких вулицях, де пішохід ледве може розминутися з автомобілем. А он там сутіски розступаються, ширшають, наливаються галасом і гуркотом, блиском широких вітрин і вікон впереміж із високими брамами. Прохідні двори, залиті асфальтом і заставлені зеленими лавками — самотніми, без дерев. Двори — колодязі з довжелезними переходами балконіїв і вугластими тінями, які ніколи не гинуть. Залишені нарозтвір майданчики біля нових будинків.
Місто Юлько ніяк не міг відділити од батька: батько відкрив йому місто.
"Мовчи, сину, я говорю сам до себе…"
Навіщо ти так зробив, тату?
Голуби сірими, ситими, як у котів, спинами обліпили піддашшя. Голубів Юлько не любив, були дюни якісь ліниві, байдужі, мовби їх ніщо на світі не обходило, опріч крихт, підкинутих дітьми.
Довга стіна чорних дерев. Яскрава пляма якоїсь афіші. Зелено-червоний кіоск на розі — квіти у вазонах, білі хризантеми, їх обтинають під корінець, коли хто не бажає купувати з вазоном, — і тоді біла хмарка пливе в густому натовпі.
Завтра всі знатимуть. Завтра всі говоритимуть: "Он Юлько Ващук, це його батько…"
"Не ходи, Юльчику, в двір, не бався з тими хлопчаками, ти інший, сину, вони не з твого кола…"
Юлько бачив себе у колі — мовби (відділений од решти, розумніший, кращий, здібний. "Он Юлько Ващук — то його тато!"
Добре б завтра прокинутися раптом кимось іншим — не Юльком Ващуком, ні, ким завгодно, аби не Ващуком. Звичайним, буденним. Встати, вмитись, щось буркнути матері, коли вона попросить купити хліба, грюкнути дверима і вийти на вулицю — також звичайну, буденну, — і бути байдужим до каменів, до форми вікон, до кольору дахів. До дзвону трамвайних рейок. До голосів у натовпі. Прокинутись, приміром, Стефком Вусом. Безтурботним, розбишакуватим, без думок і без фантазій; ким завгодно, аби не Ващуком…
Вимовляв своє прізвище подумки, пошепки, майже вголос, і воно здавалося неприємним, чужим, воно не мало нічого спільного з ним самим, ніби жило собі окремо. Чому ж він має відповідати — завтра і ще потім не раз, напевно: "Це твій батько, так?"
Чому він мусить — за тата?
"Ходи, покажу тобі диво, сину!"
Вони потрапили в завулок, де не буває сонця ані зранку, ані пополудні. Надійшла саме призахідна година, десь там на широкій вулиці сонце котилося дахами широких будинків, а сюди впав лиш відблиск — на дроти. Червленим золотом лилися над сірою вулицею тролейбусні дроти і здригались, ніби от-от розіллється, впаде на землю важкими, не-дзвінкими краплями золото.
Ващук. Юлько Ващук. То це твій тато?
Ні. Не мій. То хтось інший. Не мій тато. Він ніколи ніякої книги не писав. Та кажу ж вам, не він. Дайте мені спокій, я ж сказав. І взагалі, що вас те обходить? Мій тато — не мій; Ващук я — не Ващук? Дайте мені спокій.
Був би ти хлопцем, я б знав, тату, що казати, а як розмовляти з тобою? Удавати, ніби нічого не трапилось? Можна й удавати.
"З мене Ріхтера не буде…"
"Звичайно, не буде. Байдиги плетеш. Не буде. Але яке це має значення?"
"Ходи, я покажу тобі диво…"
"Чи хто прийде на поклін до моїх будинків, як ми приходимо на старе місто?"
"Мовчи, сину, то я сам до себе…"
"Коли людина не певна, що її праця зостанеться надовго, то чи варто взагалі братися за ту працю?"
"Мовчи, сину, то я сам до себе…"
Ти самого себе одурював, тату? Сам до себе…
Навіщо ти так зробив, слухай, ти можеш сказати, навіщо ти так зробив?
То твій тато, Юльку, та признайся, то ж твій тато!
Неправда. Дурниці. Хіба ви не бачите — я не маю часу розмовляти з вами. Дайте мені спокій, я ж вас просив уже, здається. Якщо мій тато користується чужими думками, то запитайте в нього, навіщо він так робить, а я не маю найменшого відношення до всієї цієї історії.
Яке мені діло до цього? Ну й що з того, що я Ващук? Що з того, скажіть, будь ласка?
А вдома? Як удома?
Мама:
— Трапилось щось, синку? Якась прикрість, Юльчику?
— Ні, мамцю, нічого. (Ніби ти, мамо, не знаєш сама, що трапилося!)
— То гарно, Юльчику, може, хочеш вечеряти?
Тато:
"Ходи, я покажу тобі диво…"
Ні, тату, дякую, я маю робити уроки. (Невже ти не розумієш, що дива не буде? Що тролейбусні дроти тепер не виглядатимуть золотими? Осінь надворі, тату. Так, так, осінь…)
Зрештою, може, це й не так важко: удавати. Всі троє удаватимуть.
Всі троє удаватимуть (ніби нічого не трапилось).
Чому ж ти так зробив, тату? Ти тоді не думав, що я існую на світі?
"Мовчи, сину, то я сам до себе…"
ДИСКУСІЯ ЗА ПАРТОЮ
— Привіт чемпіону!
— Кубок твій?
Сьомий "Б" вірив у спортивну зірку Славка Беркути. Сьомий "Б" вважав, що має право на зустріч з переможцем, але клас спіткало розчарування — кубка не було. Команда виступила добре. Львівські шпажисти зайняли друге місце, і в командних Беркута не програв жодного бою. Зате в особистих змаганнях завоював тільки четверте місце.