Платон: (міцний, шпакуватий дядько, відкашлюючись від сміху) І кажеш, їв?
Іван: А їв! Просто з-під мого причіпка, а потім прийшли і, кляті, спалили хату.
Данило: І треба було отак живим пускати.
Іван: Знаєш, кортіло, щоб ото пішов до свого Дойчланду і розказав, як то наша земля смакує.
Платон: І, кажеш, з маслом? Ха-ха-ха!
Іван: Щоб як слід смакувало… А потім питаю: гут шмект? А він, чортяка, крутить головою: ніхт шмект… (регочуть).
Платон: За таке, скажу вам, не шкода і хати віджалувати.
Данило: Коби лиш зрозумів, клятий.
Платон: Хто зна… Вони там наших порядків не все як слід розуміють…
Іван: То то…
Данило: Зрозуміють… Прийде час і зрозуміють…
Платон: Перестануть думати, що ми тут з клоччя сукані.
Іван: О, перестануть! І дітям закажуть.
Данило: І внукам… Воно то, знаєте, як подумаєш — здається круто, але як і з другого боку подумаєш…
Іван: Саме… З другого… Хай знають, що ми народ і то цупкий… І хай не рипається непрошений.
Данило: А все тому, що казав — комунію скасує… Тому й підтримали… А то б… Хе! Ми б його підтримали…
Платон: Комунію… Йому комунія… Комунія й для нього добра. Прийшов, забрав. Не твоє ж, мовляв — державне! Ех, як подумаю… Як то їх з тими брамами… Не можу собі простити…
Іван: Думалось — хай чорт, аби не ті кляті комісари… То ж в печінки ті трудодні лізли… Шкода лиш що ось до жорен докрутилися.
Платон: Е, братику! Перемелеться.
Іван: А все таки, знаєш, обидно…
Данило: Прожили діди — проживуть і внуки… Тисяча літ (тупає ногою) отут під нами. Це, брат, факт!
Іван: У них там машини всілякі.
Платон: А я вам, хлопці, скажу — вірте-не-вірте — не взяли нас ніякі татари без машин, не візьмуть і ці з машинами. У землю підем, а не здамося…
Данило: Одне, що нам лишається: в землю.
Платон: Як будемо разом… Не вір. Ніяка машина не візьме.
Сарафина: Дядьку Платоне! Ваша черга!
Платон: (встаючи) Людину творив сам Бог, а машину і німець зробить.
Вбігає дівчина.
Дівчина: Ой, там того наїхало!
Платон: А кого?
Дівчина: Незвісно, але тікати треба.
Дядьки хапають свої мішки. Відчиняються задні затильні двері і в них з’являється партизан з "фінкою".
Партизан: Агов! Крути, крути, Сарафино! (входить до середини) Здрейфили, дядьку Платоне?
Платон: Приходиться — головою муру не візьмеш…
Партизан: Не вірте цьому.
Платон: Покійний Сверид також не вірив — тому і поховали вчора. Думав — зрада…
Партизан: У нас тепер зі зрадниками діло коротке. Випололи. І свічкою не знайдеш.
Данило: І вірно. Погане зілля з поля вон.
Партизан: А тут у нас до вас, дядьку Платоне, діло.
Платон: Яке таке діло?
Партизан: Суддею вибрали.
Платон: Суддею? Го-го! А це ж що за кумедія така?
Партизан: А Сарафину писарем судовим.
Сарафина: Говорила-балакала…
Платон: Ти це, Юстиме, як? Серйозно, чи по українському?
Партизан: Маєте бакун? Вгостіть — розкажу!
Платон: Та крути (подає тютюн).
Партизан: З міста… Держись, брате… Грубша риба. Чорт його розбере, що воно там — кажуть, провокатор. Своїх ми тут як попало, а цього, кажуть, без суду не того… Не піде.
Платон: Та який ми суд?
Партизан: А хто ж тепер суд?
Платон: Та як хто? Вчені. Інтелігенція.
Партизан: Інтелігенція! Так себе вимордували, що тепер нема. Нема. Понадумували комунізмів і пропало.
Сарафина: А кпин над нами чого строїти!
Партизан: Ніякі тут кпини, за розумом до тебе йдуть… Ти но кидай крутилку та ходи.
Сарафина: Свят-свят-свят!
Партизан: Христи не христи — не відхристиш. А це ось тут порожнє? (штурхнув ногою двері до хати).
Іван: Хіба що кажани.
Партизан: Суд там зробимо.
Платон: То, кажеш, з міста?
Данило: А яке нам до них діло?
Іван: Як яке діло? Но, то вже мені вибачай… Мало ми до них находилися?
Платон: У них там параграфи всілякі, а ми тут… От! Як бачите!
Партизан: Душу либонь маєте?
Платон: Та… Ніби й маю…
Партизан: Сумління маєте?
Платон: З’ума спитуєш, хлопче.
Партизан: І цього досить. Відчиняйте! (дядьки відхиляють скрипучі двері. Партизан освічує темноту електричною ліхтаркою). Хо-хо-хо! Та тут самі либонь павуки.
Іван: І кажани…
Партизан: Виметем! Все виметем! Очистимо!
Надворі гамір, двері відчиняються, і з темноти, зі смолоскипами та ліхтарями, входять люди. Між ними Петро Іванович, Гервась і Олімпій, і інші. Петро Іванович озирається…
Олімпій: (до Петр. Ів.) Сідайте! (вказує на лантух).
Петро Іванович: Жорна?
Іван: Пізнав.
Данило: Вже, бачте, знає.
Платон: Розступіться, дайте глянути.
Голос: Нема що дивитися.
Платон: Як нема? Лице.
Голос: Та яке там лице.
Платон: Лице як лице.
Данило: А що там з ним скоїлось?
Олімпій: То вже він сам скаже.
Платон: А що це з вами, чоловіче, приключилося?
Голос: Мабуть, злякався.
Голос з хати: Сарафино! (Сарафина лишає жорна, йде до хати, звідки чути стукіт речей).
Платон: Мовчить… Коли людина мовчить…
Петро Іванович: Чого не бачили? Лишіть мене! (загальний сміх).
Платон: Люди! Це вам ніякий сміх. Перед вами біда.
Голос: А ви не панькайтесь. А дивіться…
Платон: І так все видно. Чоловік схибив.
Голос: То хай скаже!
Голоси: Хай сам скаже!
Петро Іванович: Куди я попав? Чого від мене хочете?
Голос: Та це лиш жорна!
Петро Іванович: Хочете мене вбити?
Платон: Ша! Не так голосно… Ще нічого не знаємо.
Петро Іванович: Я вам нічого не зробив!
Платон: Та розійдіться, люди! Чоловікові тісно.
Люди розходяться, їх обличчя освітлені червоно-жовтим світлом смолоскипів. Петро Іванович оглядається розгублено, на обличчі страх.
Петро Іванович: (кричить) Я вам нічого не зробив! Я вам нічого не зробив!
Платон: Він нас боїться… Ну, чого? Ми ж вас, чоловіче, навіть не знаємо.
Голос з хати: Готово! (виходить Сарафина).
Сарафина: Та заходьте туди! Самашедші!
Олімпій: (до Петра Івановича) Ну, так далі.
Петра Івановича беруть під руки, більшість людей входить до хати, залишаються Платон, Іван, Данило й Сарафина.
Сарафина: Дядьку Платоне! Ваша черга!
Іван: І правильно! А ти сип… (Сарафина крутить жорна).
Данило: А як же того?.. Судити?
Сарафина: Хай собі судять! З ума з’їхали!
Платон: Хай собі судяться, самі бояться гріха, то на нас спихають. Не можу я чужого сумління знати, не Бог я! Дай хоч махорки!
Данило: Та що там тепер судити… У них там і так все готово! Які тепер суди?