— Таки непоганий мотор, — врадував свого шкіпера Гриф. — Він ще врятує нам щогли.
Капітан Ворфілд недовірливо похитав головою.
Коли вітер змінився, в лагуні хвиля швидко вляглася, зате ще дошкульніші стали океанські вали, що перехоплювалися через атол. На березі вціліло небагато дерен. Ті по
переламувало, ті повидирало з корінням. На "Малагіні" бачили, як одне дерево переломило навпіл, і верхівку, що за неї трималося троє людей, пошпурило в лагуну. Двоє виборсалися з-поміж гілля й попливли до "Тагаа". Трохи згодом, перед самим смерком, один із них стрибнув у воду з корми "Тагаа" і, дужими вимахами розтинаючи біле шумовиння, поплив до "Малагіні".
— Це Тай-Готаурі,— вирішив Гриф. — Зараз почуємо новини.
Канак ухопився за линву, вибрався на праву і поранку вав до корми. Йому дали передихнути, сяк-так прихистили під рубкою, і він розповів свою історію уривчастими фразами, а більше жестами:
— Нарій… клятий грабіжник!.. Він хоче вкрасти перли… Вбити Парлі… Один чоловік уб'є… Ніхто не знає, хто… Троє канаків, Нарій і я… П'ять бобів… бриль… Нарій каже один біб чорний… Ніхто не бачив… Убити Парлі. Нарій, клятий брехун!.. Усі боби чорні… П'ять чорних… У копровій повітці темінь… Кожен витяг чорного боба… Знявся вітрюга… Не вдалося… Всі вилізли на дерево… Нема щастя в тих перлах, я ж казав… Нема щастя…
— Де Парлі? — гукнув Гриф.
— На дереві… З ним троє канаків… Моє дерево зламалося до біса, і я поплив на шхуну.
— А де перли?
— На дереві, в Парлі. Може, Нарій ще їх добуде.
Гриф усім по черзі прокричав у вухо те, що почув від
Тай-Готуарі. Найдужче обурився капітан Ворфілд — він аж зубами скреготів.
Герман зійшов униз і приніс ліхтаря, але не встигли його підняти над рубкою, як вітер загасив світло. Краще їм повелося з компасовою лампою, яку пощастило запалити лише після тривалих спільних зусиль.
— Але ж і ніч! — проревів Гриф Малголові на вухо. — І вітер усе дужчає.
— Яка його сила?
— Сто миль на годину… чи й двісті… Не знаю. Зроду такого не бачив.
У лагуні знов ставало дедалі неспокійніше, бо досередини через атол перехлюпували з моря цілі вали. За сотні миль океан гнав хвилі назад на острів, і відплив не годен був подолати силу урагану. А коли почався приплив, то хвилі ще побільшали. Місяць і вітер наче заповзялися вивернути цілий океан на Гікігого.
Капітан Ворфілд, що час від часу заглядав до мотора, повернувся й сповістив, що механік знепритомнів.
— А мотор не можна спиняти! — додав він безпорадно.
— Гаразд! — сказав Гриф. — Несіть механіка нагору. Я його заміню.
Люк до машинного приміщення був зачинений, і попасти туди можна було тільки з рубки вузеньким проходом. У тісняві тій дух забивала спекота, випари бензину і чаду. Гриф досвідченим оком швидко оглянув мотор та решту спорядження і загасив лампу. Працював він у пітьмі і присвічував собі тільки сигарами, які смалив одну за одною, запалюючи їх у рубці. Хоч який він був урівноважений, та скоро і його нерви почали відмовляти, так тяжко було сидіти наодинці з механічною потворою, яка надсаджувалася, хлипала й стугоніла в лункій темряві. Голий до пояса, весь у мастилі й мазуті, побитий і потовчений, — бо його ненастанно кидало з боку в бік, — і геть запаморочений від мішанини з повітря та газу, що нею доводилось дихати, Гриф кілька годин поспіль пильнував мотор. Уси кого було: він то пестив його, то благословляв, то кляв усього разом і кожну його частину зокрема. Свічки почали псуватися, бензин надходив нерегулярно, а найгірше — перегрівалися циліндри. В рубці стали радитися, що робити. Метис-механік просив і благав спинити мотор хоч на півгодини, щоб він прохолов і щоб можна було налагодити циркуляцію води. Капітан Ворфілд був проти того, щоб спиняти. Метис присягався, що мотор зіпсується й однаково стане, тоді вже його не направиш. Гриф, увесь замащений і подряпаний, збуджено блискаючи очима, вилаяв їх обох і взявся сам командувати. Малголові, комірникові й Германові він звелів у рубці двічі й тричі профільтрувати бензин. У підлозі машинного приміщення прорубали дірку, один із канаків почав поливати циліндри трюмовою водою, а Гриф раз у раз додавай мастила на всі рухомі частини мотора.
— Я й гадки не мав, що ви так знаєтесь на бензині, сказав капітан Ворфілд, коли Гриф увійшов у рубку вдихнути трохи чистішого повітря.
— Я купаюся в бензині! — нестямно прокричав Гриф крізь зуби. — Глитаю його!
Не встиг він сказати, в які ще способи вживає бензин, як ту мить усіх людей у каюті разом з бензином, що його вони фільтрували, шпурнуло до передньої переділки; "Малагіні" раптом занурилась у воду. Протягом кількох хвилин люди не могли стати на ноги, вони качалися по підлозі й стукалися об стіни. Шхуну залили поспіль три величезні хвилі; вона затріщала, застогнала й затремтіла під вагою води, що накрила її геть усю.
Гриф поповз до мотора, а капітан Ворфілд, трохи перечекавши, трапом вибрався на палубу.
Повернувся він аж за півгодини.
— Човна нема! — доповів він. — Камбуза теж. Усе зникло, крім палуби та люків. А якби не мотор, то й нам був би край! Глядіть, щоб він не спинився!
До півночі механікові легені й голова прочистилися від бензинових випарів, і він міг замінити Грифа. Той подався на палубу, щоб і собі прочистити голову та легені. Він підліз до тих, хто поприсідав за рубкою, тримаючись за що-небудь обома руками та ще поприв'язувавшись мотузками.
Всі там збилися докупи, бо то був єдиний захисток і для білих, і для канаків. Дехто з них пішов був у каюту, куди їх запросив шкіпер, але ненадовго — надто смерділо там бензином. "Малагіні" раз у раз пірнала, коли її заливало водою, і повітря вони вдихали разом з водяними бризками.
— Сутужно, еге ж, Малголе? — прокричав Гриф своєму гостеві в проміжку між двома бурунами.
Малгол, кашляючи й захлинаючись, тільки кивнув головою. Вода з палуби не встигала стікати жолобками. Вона перекочувалася по шхуні, вихлюпувалася з одного боку через поруччя, а тим часом з другого вже налітала нова хвиля. А то шхуна, задерши прову догори та мало не ставши дуба, котила воду назад через увесь свій корпус. Тоді вода захлюпувала трапи, покривала палубу рубки, заливала й шмагала людей, що до тієї рубки тулилися, і ринула за кормове поруччя.