— Знаєш, моя музо, я боюся двох речей...
— Яких? — питає мавка.
— По-перше: коли твоя рідня довідається, що ти йдеш селом зі мною разом, можеш мати неприємності...
— Смійся з того, Іване. Мені тільки залежить на тому, щоб моя бабуся все була зі мною в згоді. Я радію, що вона мене розуміє. Нічого я не затаювала перед нею і не думаю затаювати.
Іван подумав:
"Невже графиня знає все? Невже вона потакає всьому, що її внучка робить?.."
Уже хотів спитати про це мавку, та в останній хвилі змовк.
— Яка ж це друга річ, котрої ти боїшся?
— Ти, моя весно, ввійшовши у селянську хату, розчаруєшся...
— Чому?..
— Знаєш... ти дитина, вихована у виставності, серед гарної та блискучої обстановки. А що побачиш у селянській хаті?
— Не кажи так, Іване. Мені не першина зайти до хати селянина. Простота селянського життя мені подобається. А щодо вдачі селянина, то чи знаєш, яка різниця між аристократом і між селянином? Селянин забруджує свою одежу, пан ховає бруд у свою душу.
Тепер обоє вийшли на доріжку, що вела в село.
Вся доріжка встелилася чатинням, з-поміж котрого ледве було видно слід коліс. Над мавкою й Іваном поспліталось гілля молодих сосон, неначе дерева простерли рамена над ними і благословили їх.
Із усіх усюдів сосни посилали молодятам пахощі живиці, від якої груди розширялися і радувалась душа.
Недалеко видно було кінець лісу і у тому місці, на долині, вільний отвір над доріжкою, залитий променисто, мінливо-золотою смугою палкого сонячного дня.
Коли обоє вийшли з лісу, побачили малу, зі старості похилену хатину, а перед нею гралися на вигоні маленькі діти.
Як лиш побачили мавку і Івана, перелізли скоро через пліт і поховалися в коноплях.
Мавка, сміючися, приблизилась разом з Іваном до тину та побачила, як із конопель дивилася на неї боязко цікава пара великих, синіх дитячих очей. Вона почала кликати дитину до себе, однак дитя устромило палець в уста й показувало охоту пірнути глибше в коноплі.
Іван дав мавці в руки бублик і поволі мавці вдалося довести до того, що дитина перелізла через тин і станула перед нею. Була це, може, чотирилітня дівчинка з русявим, майже сиво-білим волоссям, одягнута тільки в довгу сорочинку, повну плям.
Коли мавка подала дитині бублик, дівчинка знов скочила на пліт, аби утікати в коноплі.
Іван її поставив знов на землю і сказав до неї:
— Бачиш, дитино, панна така добра з тобою, а ти втікаєш. Це не гарно. Стидайся!
Коли другі діти побачили, що нема чого панів боятися, вийшли з конопель, і кожне дістало по бублику.
— А де тато й мама? — запитав Іван дівчинку, що перестала соромитися.
— Пішли на панське,— відповіла дівчинка.
— А хто хату пильнує?
— Я,— відказала дитина.
Мавка погладила малу господиню по голівці і заглянула до хати.
Побачила глиняну долівку з вибоями, стару скриню замість стола, в куті нужденне ліжко, під стелею кілька старих образів, на котрих святі аж очі примружили та уста повикривляли, так їх довкруги обсіли мухи. На лавці під печею стояв горнець і так розпер боки, неначеб бозна-які скарби зберігав. Мавка глянула всередину та побачила лиш кілька варених бульб із лушпайками. Вся хатина запалася одним боком у землю та нагадувала жебрака, що в найближчій хвилині впаде. Мавка шепнула щось Іванові, котрий зараз вийшов з дітьми з хати і лишив її саму. Тоді вона зняла образ божої матері, вложила щось позаду межи цвяшок і образ і повісила малюнок на давнє місце. Опісля закликала Івана з дітьми до хати і сказала:
— Діточки, коли прийде тато й мама додому, то скажіть їм так: "Тату, подивіться добре за образи, й вони вам щось дадуть".
— Ну, як ти, маленька господине, скажеш татові?..
Дитина повторила:
— Тату, подивіться на образи, а пані щось дадуть.
Накінці вдалося мавці вивчити дитину, що і як говорити.
Коли обоє пустилися в дальшу дорогу, мавка обізвалася:
— Не перший раз доводиться мені бачити бідних людей і їх життя. Однак сама не знаю чому сьогодні перший раз якась добра сила спонукує мене до наміру добро зробити людям у селі?
Тут мавка глянула на вечірнє сонце, якого золоті проміння злилися з її кучерями в мерехтливо-самоцвітну, чарівну мережанку.
Іван глядів збоку на її осяяне лице з почуттям великої пошани і зворушення, не наважився докинути від себе слова.
Обоє увійшли між два ряди струнких тополь, яких листки зашелестіли ледве чутно, так, немов собі передавали якусь радісну новину. Мавка узяла за руку Йвана й сказала:
— Передовсім мені важко дивитися на те, що бідні люди у селі живуть у таких марних, напіврозвалених хатках. Для того перша річ, яку я думаю зробити, буде: я дам людям частину лісу, щоб вони могли собі поставити нові хати.
У відповідь Іван мовчки поцілував мавку в руку.
За тополями переступили перелаз та увійшли на леваду, за якою виринула хата Іванового батька, схована між яблунями й грушами.
XXVII
Коли переходили стежкою, що вела крізь город, наглянула їх обоїх Йванова сестра Маруся.
Сховалася за угол комори і з-поза яблуні, що притикала до угла, придивлялася хвилинку. Пізнала відразу мавку, а брата не могла пізнати, так його змінило нове, чорне убрання. Коли ж набрала певності, що це Іван, вийшла із-за угла та побігла їм назустріч. Була така схвильована, що не знала, як до обоїх заговорити і як поводитися. Всі троє вийшли на подвір'я й тихо станули за старим Куценком, який сидів на колоді і клепав косу. Хвилину всі троє стояли мовчки та чекали, аж старий обернеться. По кількох хвилинах батько перестав клепати, глянув перед себе на грушу, що палахкотіла в золотім вечірнім сяйві сонця, і на ластівки, які кружляли понад грушею. Хвилину так дивився, опісля зітхнув і вимовив:
— Великий боже!
Потому глянув знов на синє небо, що рожевіло довкола сонця, й запитав:
— Як там погода на завтра показує?..
— Добра буде косовиця... — обізвався несподівано Іван.
Батько обернувся і з великого зачудування відчинив широко очі та дивився мовчки з косою у руках на сина й мавку. Коли ж Іван йому сказав, що здав матуру, й мавка прочитала йому свідоцтво, старий Куценко положив косу на клепало, підвівся поволі на ноги і тільки кліпав очима, якби щось собі нагадував. Опісля закликав: