Тільтіль. Що він сказав?..
Пес (вишкіривши зуби, никає довкола Дуба). А ти бачив мої зуби, старий паралітику?..
Бук (обурений). Він ображає Дуба!..
Д у б. Це Пес?.. Проженіть його! Нам тільки зрадників бракувало!..
Киця (стиха до Тільтіля). Заберіть Пса... Це непорозуміння... Довіртесь мені — я все владнаю. Тільки якнайшвидше заберіть Пса.
Т і л ь т і л ь (до Пса). Ану геть!
Пес. Ану ж перше порву цьому старому подагрикові мохові капці!.. Ото буде сміху!..
Т і л ь т і л ь. Та замовкни вже!.. Геть!.. Іди геть, поганцю!..
Пес. Гаразд, гаразд, іду... Я повернусь, коли знадоблюся...
Киця (стиха до Тільтіля). Краще б його на ланцюг узяти, щоб не наробив дурниць... Дерева розгніваються, й усе скінчиться кепсько...
Тільтіль. Але як?.. Я загубив ланцюжка...
К и ц я. А он саме підходить Плющ, у нього тривкі пута...
Пес (гарчить). Я ще повернуся! Повернусь!.. Подагрику! Бухикало!.. Старий хирляк!.. Гнилий корінь!.. Це Киця всім заправляє!.. Ну та я тобі ще віддячу!.. Що це ти там шушукаєш, Юдо, Тигрице, Базене?! Гррр, гррр, гррр!
Киця. Ось бачите... Він усім грубіянить...
Тільтіль. Він справді нестерпний, усіх пересварить... Пане Плюшу, прошу, зв'яжіть його!..
Плющ (боязко наближається до Пса). А він не вкусить?..
Пес (гарчить). Та ні ж, навпаки!.. Він тебе зацілує... добряче!.. Стривай, от зараз побачиш!.. Підходь, підходь, купо старого мотуззя!..
Тільтіль (погрожує йому палицею). Тіло!..
Пес (плазує коло ніг Тільтіля, метляючи хвостом). Що зробити, мій боженьку?..
Тільтіль. Лягай долілиць!.. Слухайся Плюща. Дай себе скрутити, як ні...
Пес (гарчить крізь зуби, поки Плющ його ушнуровує). Мотуззя!.. Зашморг!.. Шворка на телята!.. Ужівка на свиней!.. Боженьку, поглянь. Він ріже мені лапи. Він мене задушить!..
Т і л ь т і л ь. То й що?.. Катюзі по заслузі!.. Мовчи, лежи спокійно, ти такий нестерпний!..
Пес. Однаково, дарма ти так... У них лихе на думці... Мій боженьку, стережися!.. Він* затуляє мені рота!.. Я більше не можу говорити!..
П л ю щ (зв 'язав Пса, немов пакунок). Куди його віднести?.. Я йому добряче стулив пельку!.. Слова не бовкне...
Дуб. Прив'яжіть його міцніше там, за стовбуром, до мого великого кореня... Потім вирішимо його долю... (Плющ із Тополею відносять Пса за дубовий стовбур.) Віднесли?.. Гаразд. А тепер, позбувшись цього небажаного свідка й відступника, приймімо справедливе рішення... Ніде правди діти: я схвильований... до глибини душі... мені дуже важко... Адже вперше нам надано право судити Людину і дати їй відчути всю могуть нашу... Гадаю, після всього зла, котре вона нам заподіяла, усіх кривд і бузувірств, скоєних нею, немає жодного сумніву щодо вироку...
Дерева і Т в а р и н и. Ні! Ні! Ні!.. Без вагання!.. На шибеницю!.. На смерть!.. Стільки кривди!.. За зловживання владою!.. Розчавити!.. З'їсти її!.. Зараз же!.. Зараз!..
Т і л ь т і л ь (до Киці). Що з ними?.. Вони незадово-лені?..
Киця. Не переймайтесь... Трохи дратуються, бо Весна забарилась... Покладіться на мене — я все владнаю...
Дуб. Ваша одностайність — закономірна... Тепер, аби уникнути нагінок, необхідно вирішити, який вид страти буде найдоцільніший, найзручніший, найшвидший і найнадійніший, а також треба, щоби він залишав якнайменше доказів — у разі, якщо Люди знайдуть у лісі дитячі тільця...
Тільтіль. Що таке?.. Куди це він гне?.. Мені вже набридло... Хай уже дає свого Блакитного Птаха...
Бик (виступає наперед). Найдоцільніше і найнадійніше — добряче штрикнути їх рогами в живіт. Хочете, я їх заколю?..
Дуб. Хто це говорить?..
Киця. То Бик.
Корова. Краще б сидів тихенько... Мене це не обходить... Я не втручаюсь... Мені ще треба вискубти всю траву на отій луці, залитій блакитним місячним сяйвом... Я маю ще купу справ...
Б и к. Я так само. Зрештою, я з усім згоден заздалегідь...
Б у к. Я надаю найвищу гілку для повішення...
П л ю щ. А я — петлю...
Ялина. Ая — чотири дошки на домовину...
Кипарис. Ая — місце для вічного спочинку...
Верба. Найлегше було б їх потопити в котрійсь із моїх річок... Це я беру на себе...
Липа (примирливо). Та годі вам... Хіба варто вдаватися до таких крайнощів? Вони ж іще зовсім юні... їх можна знешкодити, ув'язнивши в загороді, котру я збудувала б, насадившись довкола...
Дуб. Хто це таке каже?.. Я, здається, впізнаю медовий голос Липи...
Ялина. Справді...
Д у б. То серед нас теж є відступник, як і серед Тварин? Досі ми журилися лише зрадою Плодових Дерев, але ж то несправжні Дерева...
Кабан (поводячи своїми зажерливими очиськами). Як на мене, спершу треба з'їсти дівчинку... У неї, мабуть, дуже ніжне м'ясце...
Тільтіль. Що він меле?.. Стривай, ти...
К и ц я. Не збагну, що з ними сталося... Це все нам вилізе боком...
Дуб. Тихо!.. Треба вирішити, кому ж випаде честь завдати першого удару, хто відведе від нас найбільшу небезпеку, на яку ми наразилися від часів народження Людини...
Ялина. Саме вам, наш владарю й патріарше, випадає ця честь...
Д у б. То голос Ялини?.. Та ні, я застарий! Я сліпий, недужий, руки мене вже не слухаються... Ні, саме вам, сестрице, вічнозеленій, завжди стрункій, саме вам, свідкові народження більшості Дерев, випала слава замість мене шляхетним рухом визволити нас...
Ялина. Красно дякую, превелебний отче... Та оскільки я матиму честь поховати обидві жертви, то боюся збурити природну заздрість моїх товаришів. Як на мене, найстарший достойник після вас, із найміцнішою палицею, — то Бук...
Б у к. Ви ж знаєте: я геть червивий, та й палиця в мене непевна... А от у В'яза й Кипариса зброя надійна...
В ' я з. Я б залюбки, одначе ледве стою... Вночі Кріт вивихнув мені пальця на нозі...
К и п а р и с. Я, звісно, готовий... Але ж, як і моя сестриця Ялина, якій надано право поховати дітей, маю певну перевагу над іншими — як-от плакати над їхньою могилою... Було б нечесно аж так мене обдаровувати... Зверніться хоч би й до Тополі...
Т о п о л я. До мене?.. Схаменіться!.. Таж моє дерево ніжніше за тіло дитини!.. Та й щось нездужаю... В мене, мабуть, лихоманка... Погляньте лиш на листя... Либонь, застудилася на світанку...
Дуб (аж вибухає гнівом). Ви боїтеся Людини!.. Навіть оці беззахисні діти навіюють вам незрозумілий страх, який і перетворив вас на рабів!.. Та ні!.. Годі вже!.. Хай там як, а іншої нагоди не буде... Я, старий, сліпий, немічний, тремтячи, піду сам-один супроти споконвічного ворога!.. Де він?..