Мітіль. Вже Різдво, еге ж?..
Т і л ь т і л ь. Та ні ще. Різдво — завтра. Та Коляда нам цього року нічого не принесе... Мітіль. Чому це?..
Тільтіль. Матуся казала, що не змогла піти за нею в місто. Та вона прийде на той рік... М і т і л ь. А той рік, це довго?..
Тільтіль. Таки чимало... Та цієї ночі вона прийде до багатих дітей...
М і т і л ь. А-а!..
Т і л ь т і л ь. Поглянь!.. Мати забула свою лампу!.. А що, коли... М і т і л ь. ?..
Т і л ь т і л ь. Ми встанемо... М і т і л ь. Але ж не можна...
Т і л ь т і л ь. А нікого ж нема... Бачиш віконниці?.. М і т і л ь. Ой, як вони сяють!.. Т і л ь т і л ь. То святкові вогники. М і т і л ь. А де ж свято?
Т і л ь т і л ь. Навпроти, в багатих діток. У них є різдвяна ялинка. То ми зараз відчинимо віконниці... М і т і л ь. А хіба можна?
Т і л ь т і л ь. Звісно, можна. Ми ж одні... Чуєш? Музика!.. Ну ж бо, вставай!..
Діти встають із ліжок, підбігають до одного з вікон, залазять на лавку й відчиняють віконниці. Кімнату заливає яскраве світло. Діти захоплено дивляться у віконце.
Т і л ь т і л ь. Видно все!
Мітіль (зайнявши на лавці незручне місце). Я не бачу... Т і л ь т і л ь. Сніг іде!.. Он дві карети й шестеро коників!..
Мітіль. Звідти вийшло дванадцять хлопчиків! Т і л ь т і л ь. Дурненька... То дівчатка... Мітіль. Таж вони у штанцях!.. Т і л ь т і л ь. Наче ти тямиш!.. І не штовхайся так!.. М і т і л ь. Я тебе не чіпаю.
Тільтіль (зайнявши всю лавку). Зайняла тут усю лавку... Мітіль. Але мені зовсім нема місця!.. Тільтіль. Тихо! Видно ялинку!.. Мітіль. Яку ще ялинку?..
Тільтіль. Таж різдвяну!.. А ти дивишся на стіну!..
М і т і л ь. Я дивлюсь на стіну, бо нема місця...
Тільтіль. (вступивши їй трохи місця на лавці). Ось!.. Вистачить?.. Вона найкраща!.. На ній стільки свічок!.. Стільки!..
М і т і л ь. А хто ж це там так грюкає?..
Т і л ь т і л ь. Грають музику. М і т і л ь. Вони розлючені?.. Т і л ь т і л ь. Ні, але, мабуть, дуже стомлені. М і т і л ь. Ще одна карета, з білими кіньми!.. Т і л ь т і л ь. Тихо!.. Краще дивись!.. М і т і л ь. А що це там таке золоте висить на гілках?..
Т і л ь т і л ь. Таж іграшки, звісно!.. Шабельки, рушниці, солдатики й гармати...
М і т і л ь. А ляльки там теж є?.. Скажи!..
Т і л ь т і л ь. Ляльки?.. Ні, то дурня... Вони в таке не бавляться...
М і т і л ь. А що там на столах?..
Т і л ь т і л ь. Пиріжки, фрукти, тістечка з кремом...
М і т і л ь. Я раз куштувала тістечко, як була ще маленька...
Т і л ь т і л ь. Я теж. Воно смачніше за хліб, але тістечок завжди замало...
М і т і л ь. Але ж там їх не замало... їх там повен стіл... Вони їх усі поїдять?..
Т і л ь т і л ь. Та звісно. А що ж, дивитися на них?..
М і т і л ь. Чому ж вони не їдять одразу?..
Т і л ь т і л ь. Бо не голодні...
М і т і л ь (вражена). Не голодні?.. Чому це?..
Т і л ь т і л ь. Бо їдять, коли їм заманеться...
М і т і л ь (недовірливо). Щодня?..
Т і л ь т і л ь. Так кажуть...
М і т і л ь. А вони все поїдять?.. Хіба вони не дадуть?..
Т і л ь т і л ь. Кому?.. М і т і л ь. Нам...
Т і л ь т і л ь. Вони ж нас не знають...
М і т і л ь. А коли попросити?..
Т і л ь т і л ь. Так не роблять.
М і т і л ь. Чому це?
Т і л ь т і л ь. Бо не можна.
М і т і л ь (плескає в долоні). Ой! Які ж вони гарні!..
Тільтіль^у захваті). Всі сміються! Сміються!.. М і т і л ь. А малята танцюють!.. Т і л ь т і л ь. Так! Так!.. Затанцюймо й собі!.. З радощів вистрибують на лавці.
М і т і л ь. Ой! Як весело!..
Т і л ь т і л ь. їм дають пиріжки!.. І їх можна брати!.. Вони їдять! їдять! їдять!..
М і т і л ь. І найменші теж!.. По два, по три, по чотири!..
Т і л ь т і л ь (не чується з радощів). Ой! Яка смакота!.. Смакота!.. Смакота!..
М і т і л ь (підраховуючи уявні пиріжки). Мені дали дванадцять!...
Т і л ь т і л ь. А мені вчетверо більше!.. Та я з тобою поділюся!..
У двері хижки постукали.
Т і л ь т і л ь (одразу ж принишк. Злякано). Хто це?.. М і т і л ь (перестрашена). Тато!..
Вони не відчиняють, тож видно, як велика клямка сама собою з рипом піднімається, і до кімнати ввіходить бабця в зеленій сукні й червонім очіпку. Вона горбата, кульгава, одноока, спирається на костур, ніс у неї зійшовся з підборіддям. Не важко здогадатися, що
це — Ф е я.
Ф е я. У вас тут є Співуча Трава чи Блакитний Птах?..
Т і л ь т і л ь. Трава в нас є, та вона не співає...
М і т і л ь. Тільтіль має птаха.
Т і л ь т і л ь. Я не можу його віддати...
Фея. Чому це?..
Т і л ь т і л ь. Бо він мій.
Фея. Це, звісно, поважна причина. То де він, той птах?..
Тільтіль (показуючи на клітку). У клітці...
Фея (почепила окуляри й розглядає птаха). Твій птах ні до чого мені, бо не досить блакитний. Доведеться вам розшукати того, що мені потрібен.
Тільтіль. Та яй гадки не маю, де він...
Ф е я. Я теж. Тому й треба його шукати. У крайнім разі обійтися без Співучої Трави я ще змогла б, однак Блакитного Птаха знайти необхідно. Я шукаю його для онуки — вона дуже хвора.
Т і л ь т і л ь. А чим?..
Фея. Незрозуміло. Вона хоче бути щасливою...
Т і л ь т і л ь. Он як!..
Ф е я. Ви хоч знаєте, хто я?..
Т і л ь т і л ь. Ви трохи нагадуєте нашу сусідку, пані Берленґо...
Фея (зненацька розсердившись). Анітрохи не нагадую!.. Жодної схожості!.. Яке неподобство!.. Я — Фея Берилю-на.
Т і л ь т і л ь. А! Дуже раді...
Фея. Треба рушати зараз же!
Т і л ь т і л ь. А ви підете з нами?..
Ф е я. Це неприпустимо. Вранці я поставила вариво, й щоразу, як мене немає більше години, воно википає... (Вказуючи спершу на стелю, потім — на коминок і, врешті, — на вікно). Звідки ви хочете вийти? Звідси, звідти чи звідти?..
Тільтіль (боязко показує на двері). Я волів би вийти звідти...
Фея (знову гнівається). Це неприпустимо! Яка обурлива звичка! (Вказуючи на вікно.) Ми вийдемо звідси... Ну ж бо!.. Чого ви чекаєте?.. Мерщій одягайтесь!.. (Діти хутко вдягаються.) Я допоможу Мітіль...
Т і л ь т і л ь. У нас немає черевиків.
Фея. Байдуже. Я дам вам чарівного капелюшка. А де ж ваші батьки?..
Тільтіль (показуючи на двері праворуч). Там. Вони сплять...
Ф е я. А дідусь із бабусею?..
Тільтіль. Померли...
Ф е я. А менші брати й сестри є?..
Тільтіль. Так, є. Троє братиків...
М і т і л ь. І четверо сестриць...