Настала тиша —
Тиша, як в норі,
І чути, як тривожно б'ються дзиґарі...
"Це — знаменіє бід страшних",—
прошепотів владика...
Як раптом в полум'ї вечірньої зорі .
Ударили на сполох дзвонарі
І пролунали катакомби криком:
"На мур!!!" (з всієї людської снаги) —
"На мур!., на мур!.."
(десь покотилось к храму).
Біжать одні, і моляться другі.
Тривожно забряжчали ланцюги,
Привратник рвучко зачиняє браму.
І зачинив,
В останню хвилю встиг...
Ярмис, як в дні Содоми і Гоморри.
Упало лихо, ніби влітку сніг.
"Ігумена! Ігумена сюди!"
"Ігумена!!! Мерщій... мерщій..."
О, горе!..
Біжить ігумен...
Дзвін гуде, гуде:
Зреклись раби одвічної покори...
Ввесь притч церковний з охрестами йде.
На тлі кривавому, на мурах метушня людей —
Під брамою вирує сіре море:
"Доволі!!!
Відкривай!.. Ломи!.. Та би-ий!..
Лама-а-а-й!!!" — кипить, вирує дико буря,
Наскакує і піниться прибій...
І змовк зловісно Вавилон старий,—
На тлі багряному тріпоче хрест блідий,
Холонуть вежі чорні і понурі...
Ігумен вийшов.
Став на край стіни,
І жезл підняв, і сотворив молитву:
"Молітесь, братіє!"
Молилися вони...
І глухо рокотом заколихався низ,
І блідли лиця, кривавицею вмиті.
"Молітесь, братіє!" — Ченці упали ниць,
По мурах покотився гомін разом.
Просили кари: камнів, блискавиць,
Простягти руки,— хай же мур темниць
Скара богоодступників,
Нехай поб'є проказа...
І падали, як оливо, слова:
Розпечені — вони побили градом
Вогонь і шум... І розпачу сова
Провила там, де був дев'ятий вал,
Де грізно коливалася громада:
"О, дурні — дурні ми!..
Куди ми йшли?!.."
Беззбройні сіряки уперлись лобом в стіну.
Перед хрестом схилилися граблі,
А вила наїдалися землі,
І хтось у розпачі під браму серце кинув...
Залізом кована, стоїть німа вона
І грізно блискає мідяними цвяхами...
Ігумен руки звів, як крила кажана,
Блиснув очима, й окрик пролунав:
"Прокляття вічне буде хай над вами!!!"
...Заплакав хтось жіночими слізьми...
Ігумен:
"Що треба вам?!
Чого прийшли, невірні?
Що ви забули тут, за мурами цими!?"
Забився окрик і завмер в пісках німих,—
Було так тихо, ніби в домовині. Замовк.
Махнув безжалісно перстом
І тишу розірвав руками,—
І брязнув глухо жезл об камінь —
З двома гадюками та кованих хрестом.
"Ой, не клени!.." — і хтось там заридав.
Загомоніли:
"Волі... волі... Ні! нам дихать, жити...
Хай світ не хмариться, нехай не пухнуть діти.
Дихнуть... Дихнути дай, ти дай... ти дай..."
Упали ниць.
Ігумен:
"...Оце й всього? Вам дихать?"
А унизу повзло: "Ти дай!., ти дай!.."
Ігумен випростався,— стало тихо-тихо,—
Зневажливо скрививсь зловісним сміхом
І ризничому кивнув: ..
"Прочитай!" —
І повернувсь...
Пан ризничий читав.
Камінням падав голос з кованої брами.
І скирилася церква золота.
Мовчав нарід... Стогнав... Молив Христа...
І тільки десь
Хтось скреготав зубами.
Данило зник... Читав чернець старий
Наказ, написаний в ігумена сьогодні.
Заслухались замовклі дзвонарі,
І повзали, як воші в очкурі,
Над мурами ченці богоугодні...
А завтра ще,
Заким* зійде зоря,
Настигне кара!..—
Так додав понурий
Отець Ієремія. Зник. Горять
На баштах смолоскипи... В довгий ряд
Постали іноки, пішли... Пан Бог нахмуривсь,
І стали вартові на мурі.
А завтра кара...
Що то буде їм?!
Забилась тінь на шибеницях лісу.
В розпуці руки ломить ніч свої:
"Усіх-усіх та й візьмуть в нагаї,
І кожного десятого
Повісять..."
XIII
Данило зник. Утік Гармаш старий.
"Ми прийдемо! О, ми вас доконаєм!..
Даремне там всі привідців зовуть,—
Чужі шукають, а свої кленуть,—
Ми ще прийдем,
Прийдем...
Прийдем..."
Конає
Розбитий вечір. Пугачі ридають.
Спустилась ніч...
XIV
Та гей давно стоїть мара оця,
Стоїть на варті меж імперії чужої—
Ще з тих часів, коли в оцих місцях
Ходила воля десь з мечем на манівцях
Й топтала межі ті азійською ногою
Заснована "у Бозі і в Христі",
Турботами сім'ї російських духоборців,—
Була скитом... Фортецею була...
А потім місії нової зажила
В своїй імперії на Азіатськім боці .
Бійниці давні скиряться на схід,
Вартують південь, дивляться на захід:
Пильнує пес приборканий нарід,
Щоб не скінчив нескінчений похід,—
Щоб не повів царя на плаху.
І не одну заслугу має він;
Зосібна у Петра — славетного капрала,
Що рештки вольностей навік в пісок заралив,
Змішав із попелом і потопив в крові.
Ось так, коли Мазепа й Скандинав
Програли гру в позорищі Полтави,
(То був ганебний час, і не один прокляв
Той час і день, і не за смерть всіх "слав",
І не за крах останньої булави,
А за ярмо...) Так ось у цій порі
В манастирі — не в цьому, а в другому
Втекли десь рештки недобитих главарів,
Щоб знов піднять на голови царів
Бунтарський меч. І склали в нетрях змову.
І сталось би... їх сорок, як один,
І сам ігумен з ними — сивий лицар давній...
Піднять повстання. Збити блиск корон.
Пекельним вибухом поколихнути трон.
Зірвать ярмо оцій землі безславній...
І... Скелька видала!
Не Скелька — холуї,
Облудні агенти династії тупої,
Облудні й вірні. За діла свої
Дістали ласки: і луги, й гаї
Купили кров'ю цих відважних воїв.
Це перший "подвиг". Ні, він не новий!
То є традиція, що йшла у рід од роду
У спадкоємців — вибранців синоду:
Ділити шмаття разом з усіма.
Ділили... Дерли... Пнулись на князів.
І... стали ними. З ласки Катерини
Дістали землі, грамоти й рабів :
Усю околицю загарбали собі,
Поклали під обцас , під маркою святині,
Поля і луки.
О, проклятий день!
Там не один закляв і матінку, і Бога.
І не питай, і не моли ні в кого —
Зробили бидло, крам з живих людей.
І торгували... і ніхто, як ці,
Так не стримів останню риску вибить
Отого "духу", "нації" тії,
Як ці ретельні чорні холуї,
Піклуючись і вдень, і ніччю за погибіль
Й ознаки славних. Гей, проклятий час,
І ти, царице — суко у короні,
Паскудо славна! То ж малі кричать,
Що вже не мають ні петлі, ані меча.