Біснуватий
Та в який же інший, як тільки в той,
що ми його були б повинні всі —
ти розумієш?
геть чисто всі вхопити.—
(І по хмурній мовчанці,
оброслу голову на шиї, мов жорна,
повернувши,
у стугні груди Єє рукою
і страшно пророкує,—
в свої уривчасті слова
мішаючи чужі, французькі.)
Наш хід — як тигр — нестримний гон,
Землі то тон демократі.
Са іра! Са іра!
А ви? Що ви? Кого ви лю?
І землю длю і люд давлю,
Прокля'!.. цара'!.. тира7!..—
(І раптом засміється.)
— А Катерина ще не здохла?
— Ну йди ж, іди! — надійшовши, солдат
на нього крикне —
й дзвінке цебро опустить у криницю.—
Ух! — злякається цебро
й, немов хватаючись за цямрини,
там десь
в глибокій лункій тиші
то в один бік глухо бухне,
то в другий...
Солдат
(водячи вірьовкою відро на глибині)
Здрастуйте, Григорію Савичу!
Дошки стружете?
А мені ось — бачите? — яка служба:
двічі на день воджу його на прогулянку,
а потім знов на цеп саджаю.
Ну, а що ж?
Хай не говорить поганого проти цариці.
Та ви й самі скажіть:
хіба ж не можна тихо, мирно жити?
Так ні ж таки...
Ох і люблю я ваші співи про цеє мирне житіє!
Прийду колись — послухаю.
Ну, витягайсь, водичко, витягайсь...
Біснуватий
(до Сковороди)
Так от чим ти зачарував мого тюремника?
А я й не знав.
(Сумно похитавши головою.)
В гармонії перебуваєш?
У розслабляючій молитві до натури?
А я-
щодня замість молитви прокляття шлю —
царям, тиранам та владикам.
Хоча...
(Він усміхнеться гірко.)
що можуть вдіяти самі лише прокляття?
(І знову грізно прокричить.)
Са іра! са іра!
Сковорода,
лівою рукою оббираючи шорсткії з гембля
стружки,
свої тут філософські, вічно здивовані
брови насторожить
і зацікавлено спитає:
— Са іра — тобто: все вперед, влаштується,
на добре пійде,
а звідки ж ти умієш по-французькому?
Біснуватий
В притузі треба знать усячину,
і дороги щоб не питаться.
...Солдат, витягнувши води з криниці,
поставить цебро на цямрину
і, перехиливши його, пити стане.
А вода —
важко розколихана, від неба синя —
вихлюпується з-під рота бісерними нитками,
вихлюпується на пісок...
Біснуватий
(до Сковороди)
Воду філософії розливаєш на пісок сухий,
неплодоносний?
Час би вже знайти й родючий грунт —
ти чуєш?
Солдат
(напившись)
Чуєш?
Ти йдеш — кажи мені,— чи ні?
Біснуватий
(з досадою)
Та йду! лечу!
А все ж... царі...
(До Сковороди.)
Сказать?
Я б перший їх
зарі —
зарі...
Ух! заворушитись народу тільки дайте...
Сковорода,
скупчивши поміж брів своїх якусь нову
глибинну мисль,
свій гембель одкладе
і довго дивиться услід обірваному
Біснуватому,—
іще й рукою так,
немовби ось-ось його завернути хоче...
А той,
віддаляючись,
щоразу обертається назад,
і спотикається, й плюється:
заворушитись
тільки
дайте...
1920, 1940
ЧОРНОВІ
АВТОГРАФИ
ALLEGRO GIOCOSO
Сопілку
<він прикладе до вуст> 1
притулить він до вуст...
і пальці покладе на неї —
і вже над ними пісня ллється,
і голубом душа
(Центральний Державний архів-музей
літератури і мистецтва
Української PCP (далі ЦДАМЛМ), ф. 464, оп. і, JSft 196)
[І. ALLEGRO GIOCOSO]
<Літо> Три місяці пробігло,
мов корабель веселий в морі,—
всіма цвітами процвітапий,
добрим скарбом переповнений.
Три місяці пустинь Китаївська і в пій Сковорода
немов нливли —
поміж садами рожаістими,
серед узлісся < темного > кринишного,
на полі повному, де хвиля хвилю ллє і зупинятися не хоче2.
Уранці,
ще тільки небо почне наливаться
і вітер зелений одчалить в далечінь,—
уже Сковорода
1 Тут і далі в ламаних дужках подаються закреслені автором
слова.— Ред.
2 Тут же, на берегах рукопису, дописано:
"три місяці от-от здавалось пристань
і замість неї —
скелі".— Ред.
встає з досвітньої молитви
і в сад іде.
Там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють — не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
А сонце вже у всі кінці,
мов над главою Моісея,
послало сяючії роги,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро, щедротно.
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти і трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає;
О господи, як ти всього мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
1 мир, і злагоду, й любов.
Я більш нічого не бажаю,
0 Всеблаженний!
1 Всеблаженний зразу десь почує,
і Сковороді
такий мир в серце ввійде —
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
<й> метелика й комашку дякує —
за все, за все!
Тим часом дзвін у церковці
< скликає > пустинь на < молитву > обідню
покличе
і <й> <до> <грізного бога> бога грізного устав
ідуть вичитувать ченці похмурі,
один < проти > <по одному > за одним
попід оградою,
мовчки.
І спиниться Сковорода —
не може не спинитись:
він бачить, як вони уже аж перед самим храмом
оглядуються й поміж себе жорстоко осуждають,
що <в> гість отця Іустина
< гість > до храму невхожий.
І гірко стане на душі,
замісць гармонії пійдуть зітхапня,
і тяжкі думи поженуть
у поле, на край світа.
Поле, поле,
яке воно кругле!
Яке воно просте і довершение —
поле!
За кругом круг тече,
за гору гора забігає,
<0>тут, отут справжній ключ до душі:
познай самого себе.
Колос зігнувся і дивиться в землю —
познай себе самого.
Небо в тисячі люстер перехмарюється —
познай себе самого.
Величні простори, що до Дніпра,
а під лісом отари,
і понад гречкою бриніння бджіл —
усе, все в природі каже:
познай себе самого.
І знову сповнюється миру
душа Сковороди,
і, тиху флейту з-за пояса діставши,
він починає славить світ,
того, що в світ послав його, < Сковороду, >
і познавать себе самого научив.
І тиха флейта, як метелик,
летить до лісу на жита
(ЦДАМЛМ, ф. 464, on. 1, Kt 1184, арк. 1)