— Нічого. Будеш здорова. Повір мені. Нерви в тебе, як капроновий канат.
— Хе! — хмикнула продавщиця. — Цирк поїхав, клоуни лишились.
Дениско аж здригнувся, почувши знайомі слова. І на мить продавщиця здалася йому рідною сестрою Пірата Васі. Хоча вона була зовсім на нього не схожа.
— Ні! — сказав дід Кирило. — Не можна тобі, голубонько, працювати на цьому місці. Людей жаль.
— Не ви мене ставили — не вам мене знімати!
— Не хотів, але доведеться-таки йти до твого начальства.
— Прапор вам у руки і вітер в спину!.. — презирливо сказала продавщиця. — Тільки нема мого начальства. Завмаг на курорті. Я за нього.
"Так от від кого набрався Пірат Вася цих словечок!" — подумав Дениско.
— А-а, ну добре. — Дід Кирило підняв кіноапарат, приставив до ока, навів на продавщицю і застрекотів, знімаючи.
— Що ви робите? Що ви робите? Припиніть! — продавщиця сполошилася, підняла руки, затуляючись. — Ви не маєте права!
Дівчата, що пили каву, зареготали.
Дід Кирило опустив апарат, похлопав себе по кишені.
— Ми й звук записали. Бо зображення без звуку не дасть бажаного ефекту. В даному сюжеті звук навіть більше важить, ніж зображення.
— Ви не маєте права! Яке ви маєте право? Де ваш дозвіл? — стишивши голос, жалюгідно белькотала продавщиця. В голосі її вже бриніли сльози.
— А який дозвіл? — здивувався дід Кирило. — На що — дозвіл? На правду? У нас зараз гласність. Усі повинні все знати, що у нас робиться.
Виходячи з магазину, вони чули, як плаксиво причитувала продавщиця і як сміялися дівчата-студентки.
— А у вас що — справді і магнітофон є? — спитав Дениско.
— Та ні. То я так… Хоча й не завадило б, — усміхнувся дід Кирило. — От не люблять гласності лихі люди! Найзручніше їм — тишком-нишком. Ну, а тепер… Кіноекспедиція "Хліб" триває. Поїдемо зараз на хлібозавод. Треба зустрітися з одним… "хліборобом". Лови, Дениску, таксі.
У дирекції хлібозаводу пахло свіжою здобою.
Вони зайшли в приймальню, і дід Кирило підшкандибав до столика, за яким сиділа секретарка в окулярах.
— Добрий день! — привітався дід Кирило. — Юрій Виталійович у себе? Мене записали на прийом. По телефону. Гнатюк.
Секретарка зазирнула у якісь папери.
— А-а, так-так. Є. Почекайте. У нього люди.
"Юрій Віталійович… Знайоме ім’я", — подумав Дениско, розглядаючи приймальню. І раптом погляд його вшнипився в табличку на дверях кабінету:
"Заступник директора
Івашенко Ю. В.".
Денискові перехопило подих.
Точно! Ігор же казав навіть: "Тато — заступник директора хлібозаводу".
Невже?..
Він зиркнув на діда Кирила. Але дід Кирило дивився на секретарку.
В цей час двері кабінету відчинилися, вийшло троє дядечків у білих халатах. І секретарка сказала:
— Будь ласка, заходьте!
Кабінет був великий, з гарними блискучими полірованими меблями.
З-за великого письмового столу підвівся й вийшов їм назустріч високий огрядний чоловік, теж у білому халаті.
— Здрастуйте, здрастуйте. Слухаю вас.
Голос його був м’який і приємний.
— Здрастуйте, Юрію Віталійовичу!.. Гнатюк Кирило Стратонович. Хлібороб. На пенсії.
— Дуже приємно. Сідайте. Що вас привело? — Юрій Віталійович усміхнувся просто-таки медово.
— Скарги привели. На жаль. Незадоволені покупці нового району, що до них у магазин регулярно завозять несвіжий хліб.
— Регулярно? Не може бути! Я перевірю! Я запишу! Обов’язково! — Юрій Віталійович зобразив на своєму випещеному обличчі справедливе обурення. — Але ви розумієте, — зам’явся він. — Економіка є економіка. І частину нереалізованих залишків учорашньої випічки треба кудись дівати. Ми, звичайно, стараємось, намагаємось, але… Це ваш онук?
— Асистент.
— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся Юрій Віталійович. — І в мене вдома такий асистент. Гарний хлопчик. — Він погладив м’якою долонею Дениска по голові.
"Невже це він, той, що кинув матір напризволяще?" — з подивом думав Дениско.
— А от я читав про нові сорти хліба. "Дарницький", "Московський", які довго не черствіють…
— Освоюємо, освоюємо! — перебив діда Кирила Юрій Віталійович.
— А за кордоном, та й у нас в деяких містах, випускають хлібопродукцію у поліетиленовій плівці. Теж дуже зручно.
— Ну, для цього потрібні спеціальні лінії. В перспективі, правда, думаємо, але…
Дід Кирило несподівано підняв кіноапарат, приклав до ока і, вже стрекочучи, сказав:
— Трошки поверніться, будь ласка. Щоб очі було видно…
— Ой, що ви!.. Це для телебачення?.. Чого ж ви не попередили?.. Мені ще до відпустки дзвонили, що збираються… — Юрій Віталійович одкинув голову назад, явно позуючи.
— Ні, я не для телебачення… Я — для вашої мами. Щоб показати. Щоб в очі вам подивилась. Не бачила дуже давно. Не пам’ятає, як ви виглядаєте… А зараз у лікарні старенька… Треба поспішити…
Дениско ніколи в житті не бачив, щоб так швидко, так блискавично мінялися люди. Тільки-но був пещений, самовпевнений, самовдоволений красень. І враз зробився жалюгідний переляканий нікчема з слинявими губами.
— Та що… та я… та ви… — белькотів Юрій Віталійович, метушливо хитаючи з боку в бік головою, наче намагаючись сховати її кудись.
Денискові навіть стало жаль його.
— Для чого?.. Для чого?.. При дитині?.. — Юрій Віталійович не знав, куди подіти свої руки. Він безладно метляв ними, то щось виймаючи з кишень, то знову засовуючи назад.
— Для мого це навіть корисно, а от про свого ви не подумали. — голос у діда Кирила був холодний і жорстокий.
— Ай!.. Вчора мені мій таке влаштував!..
Здавалося, ще мить — і він заплаче.
І тут на письмовому столі задзвонив телефон. Юрій Віталійович кинувся до нього так, як кидається потопаючий до рятівного круга.
— Алло!.. Слухаю!.. Так-так… Так… Так…
Дід Кирило взяв Дениска за плече:
— Ходімо!
Вони мовчки вийшли з кабінету. Потім мовчки — на вулицю. І тільки тут дід Кирило сказав:
— Усі злочини на світі починаються з поганого ставлення до матері. Якби злочинці любили своїх матерів, вони б ніколи не стали злочинцями. Хоча б тому, щоб не засмучувати маму. Бо яка ж мама хоче, щоб її діти були злочинцями…
Більше дід Кирило не сказав нічого.
І тоді, як вони ловили таксі, і тоді, як їхали у таксі додому.
Мовчав і Дениско.
Кортіло йому спитати, звідки дізнався дід Кирило про бабусю Івашенко і чи пов’язано це із запискою Зірки (пов’язано, авжеж пов’язано, не може бути не пов’язано). Але так і не спитав. Не наважився. Надто серйозний, мовчазний і задуманий був дід Кирило.