В цю мить Денискові здалося, що він відчуває саме невагомість. Наче перебував у космосі — таким легким зробилося його тіло.
Дениско не міг більше сидіти вдома.
Її записка наче звільняла його з добровільного домашнього в'язнення.
Правда, вона написала чогось "Завтра, не пізніше — післязавтра". Значить, не сьогодні. Але все одно, перш ніж іти, треба переговорити з нею. Аякже!.. Зірка написала записку, бо вони, власне, ще й не знайомі як слід. Вона не певна, чи згодиться Дениско допомагати, чи ні. А на словах вона, мабуть, розкаже, що там з тим чи тією Івашенко і яка допомога потрібна. Аякже!
Вона побігла вниз. Значить, він знайде її у дворі.
В такому піднесеному настрої Дениско вибіг у двір. Озирнувся лраворуч, ліворуч. Зірки поки що не видно.
І тут… він побачив Пірата.
Прихиливши до стіни велосипед, Пірат стояв і гриз яблуко.
Відступати було пізно. Зірка могла вже бачити Дениска…
Якби не ота невагомість, може, Дениско і не одважився б. Але невагомість — то велика річ.
Дениско рішуче рвонувся до Пірата.
— Гей ти, Пірате, чого ображаєш малюків?! — Голос Дениска затремтів.
— Що-о?! — скривився Пірат, наче яблуко враз стало кислим. — Ти що, цуцик, сказився? Ще й обзиваєшся! Ти ж зараз запчастин не збереш.
Він штовхнув Дениска.
Дениско не втримався на ногах і сів на землю.
Пірат зареготав:
— Га-га-га! Гігант!.. Прапор тобі в руки і вітер в спину! Га-га-га!
Може, він би ще й ударив Дениска, але тут почувся строгий голос:
— Ти чого менших кривдиш?
До будинку під’їхав на велосипеді чорнявий, з ледь помітною сивизною широкоплечий чоловік.
— А чого він… лізе? — одразу втягнув голову в плечі Пірат. — Він перший…
— Що? Вдарив тебе перший? — щиро здивувався чоловік.
— Та ні… але… — зам’явся Пірат.
— Ти ж диви: який здоровий, а він…
Пірат нічого не відповів, притьмом скочив на свій велосипед і погнав геть.
Чоловік з цікавістю глянув на Дениска, що стояв і обтрушувався:
— Так що — правда, ти перший?
— А чого він дошкільнят кривдить, замок їм з піску валяє? — опустив голову Дениско.
— А-а… так ти д’Артаньян? Благородний мушкетер? — усміхнувся чоловік. — Тоді молодець! Хвалю! Придерж двері, поки я велосипед затягну.
Дениско, червоний від задоволення, придержав двері, поки чоловік закотив велосипед у під’їзд. А тоді став крутити головою, озираючись. От би Зірка почула!
Він відчував себе героєм. Йому вже здавалося, що то не Пірат пхнув його, а він Пірата. І що не він, а Пірат сів на землю, не втримавшись на ногах.
Але Зірки не видно було ніде.
До самісінького смерку пробув Дениско у дворі, але так Зірку й не побачив. Пішов він додому тільки тоді, як прийшла з роботи мама.
Перед сном Дениско кілька разів перечитав записку. А потім сховав її під подушку.
6. МАРІЯ ІВАНІВНА
Йому так не терпілося, щоб настало завтра, що навіть уві сні він кудись біг, поспішав, не міг зупинитися.
А коли прокинувся, одразу сунув руку під подушку. І похолов. Спершу здалося, що записка зникла. Але записка знайшлася. Просто вона підбилася аж під стінку. Дениско перечитав її, наче вперше.
Знову радісне піднесення охопило його.
Як прекрасно жити на світі, коли немає нудьги, коли є таємниці й загадки, коли чекаєш зустрічі і певен, що вона відбудеться!
Спершу Дениско вибіг на балкон. Але з балкона він нічого не побачив. Постоявши з півхвилини, Дениско побіг у двір.
Він зайняв учорашню зручну позицію за горою піску і почав чекати. Балкони третього поверху, за якими він спостерігав, були безлюдні.
Навіть з під’їзду за цей час ніхто не вийшов.
"Ну, ще рано, — подумав він. — Ті, кому на роботу, вже пішли. А ті, хто не працює, або ще сплять, або снідають… І вона, мабуть, ще снідає".
Минуло ще півгодини. З під’їзду якась мама викотила коляску з немовлям. Потім ще дві мами вивели за ручки дошкільнят. Одна — хлопчика, друга — дівчинку.
Руденької не було.
"Ну й апетит! Невже вона так багато їсть?"
Скільки ще минуло часу, Дениско не знав. Хвилини тяглися, тяглися, тяглися… У під’їзд входили, з під’їзду виходили люди — жінки, дідусі, бабусі, юнаки, дівчата…
І раптом…
З під’їзду вийшов Пірат. З велосипедом. Сів і поїхав прямо до Дениска. Дениско завмер. Але Пірат удав, що не бачить його. Хоча Дениско був певен — бачить, бачить, не може не бачити. Коли той, зовсім близько проїхавши по асфальтовій доріжці, завернув за ріг будинку, серце Денискове сповнилося торжеством. Боїться, боїться, не хоче зв’язуватися!.. Ну чому, чому Зірка не бачить?
Але руденької не було…
"Ой! — зненацька, як блискавка, спалахнула думка. — А може ж, вона зараз там, на проспекті Вернадського, 15, квартира 210!.. Може, там щось відбувається… страшне. І потрібна моя допомога, я… стовбичу тут у дворі, виглядаю її, як… як дурник!"
Він кинувся на вулицю.
Проспект Вернадського був зовсім близько — перетинав їхню вулицю Довженка. На проспекті Вернадського стояла школа, в яку мама вже записала Дениска. Але школа була дванадцятий номер. А п’ятнадцятий — навпроти. Величезний шістнадцятиповерховий будинок з багатьма під’їздами.
Дениско одразу знайшов двісті десяту, навіть не питав нікого. Над під’їздами висіли скляні таблички з номерами квартир. Двісті десята — на найвищому, шістнадцятому поверсі. Ліфт був швидкісний, і коли Дениско піднімався, йому позакладало вуха. Може, через це він відчув себе майже космонавтом, що вирушає у небезпечну космічну подорож.
У грудях повівав холодний протяг.
Дениско не став довго роздумувати над тим, що він скаже, коли двері відчинить та (чи той) Івашенко. Скаже просто: "Пробачте, чи не потрібна вам якась допомога?" А там усе з’ясується.
Але двері не відчинив ніхто…
Дениско все натискав і натискав на кнопку дзвоника. І чув, що дзвоник деренчав у квартирі. Але ніхто не відчиняв. І було тихо. З інших, сусідніх квартир лунали голоси, чулася музика, співи, — чи то радіо, чи то телевізори. А за дверима двісті десятої, коли Дениско натискав кнопку, чулося тільки деренчання дзвоника.
"Дивно, — подумав Дениско. — Невже вона мене розіграла? Але — для чого? Дивний якийсь розиграш… А може, просто, щоб познайомитися?.. Так чи інакше — треба її знайти. І сказати, що я тут був. Хай знає".