— А Ростислав же, по-твоєму, як? Теж сонний, раз на нього Петрило напав і вже мовби й обкрутив?
— Оце! Той завжди сонний! Як бовван мідний литий. Надувся ще до народин, видно, а роздутися назад не може. Так і закляк. Поки думав я, що він нас справді викрав з поруба й пішов супроти вітця, то мав до того князя щось у душі, тепер не маю нічого. Бо ж виходить: і поруб несправжній, і сидіння наше несправжнє, і визволення несправжнє. Тоді як: Ростислав цей — князь несправжній?
— Здається, не маєш підстав вважати несправжнім князя Юрія? Страждали ми з тобою разом і страждати за діло велике й святе.
— А я не визнаю, — сказав Іваниця.
Дуліб подивився на нього запитливо.
— Страждань не визнаю. Думаєш, чого до тебе пішов помічником і товаришем? Не знав тебе, не відав, які путі тобі прокладуться, куди завернуть, міг би вибрати собі й багатшого чоловіка й життя спокійніше та надійніше, міг (ні Й там сидіти, де сидів од народин, — Іваниці скрізь тепло й затишно. Я ж пішов за тобою. А чого? Бо ти чоловік, який помагає людям у їхніх стражданнях. Тепер же сам прославляєш страждання.
— Говоримо про неоднакове, і гаразд відаєш, Іванице, що воно і як. Відступати не можемо. Згадай, як князь Андрій похвалявся постріляти нас з тобою стрілами на брамах Володимира. Хіба ми тоді злякалися?
— А хто лякається? — подивувався Іваниця. — Злоститися — то не лякатись. Бере мене злість — ото й усе. І ніякий твій князь не запоможе.
— Сам собі запоможеш. Завтра поїдемо до князя Ростислава й спробуємо бодай трохи його стримати.
— Ти його, а я коней, — скривився Іваниця. — Знаю вже твого Ростислава. Він не князь Юрій, він простого люду до себе не підпустить. Петрило враз до нього прорвався, бо Петрило — боярин. Мабуть, і Войтишич, і Ананія-ігумен уже там побували. І всі кислопузі Миколи. А ми з тобою ходимо по криницях та збираємо вершки з води. А вони обжираються та обпиваються, та з жонами обціловуються. Ото й воно, лікарю!
— Завтра їдемо на Красний двір, і то зранку.
Не слід вважати, ніби обід у князя — то щось впорядковано-окреслене і має тривання з наперед усталеним початком і неминучим закінченням. Не йдеться про всіх князів, а саме про таких, як Ростислав. Він народився князем і повірив у це відразу, не знаючи, що то таке, і засвоївши лиш обов'язки неминучого представництва повсюдно й завжди, наповнившись урочистістю, піднесеністю, напруженістю; був неспроможний помітити, що все те — пуста видимість, коли становить суть єства, наповнює все життя, якщо припустимо називати життям той спосіб існування, який обирають люди, схожі на Ростислава.
Для нього не розрізнялися щоденність і урочистість, успіхи й поразки, нестачі й надмірності — все зливалося всуціль. Самовпевненість його не мала меж, бо він, власне, не знав, що таке межі й обмеження. Володіючи невичерпними запасами погорди, він не відав нічого про страх, а отже й про надії. Людині ж, коли вона хоче бути справжньою, треба час від часу лякатися, тоді вона гостріше відчуває привабливість спокою і цінує впевненість сподівань.
Коли ж страх невідомий взагалі, тоді так само незнаний і спокій, і чоловік живе в якомусь непевному світі, де все неокреслене, де ніщо не має імені, сутності, необхідної наповненості — такому судилося бути пустим від народження, самою лиш оболонкою, яка не може мати значення. Тут насувається неминуче запитання: а як же інші? Бо хіба ж історія не зберегла нам імені Ярослава Мудрого, що теж народився князем, і отже, мав усі переваги й передумови, щоб стати нічим, а став творцем великої держави, з'єднав народ, розбудував і прикрасив городи, розсилав на всі усюди не лише своїх воїнів, купців з небаченими товарами, грамоти з золотими печатями, а й мудрість? А його син Всеволод, прозваний "п'ятимовним чудом"? А внук Володимир Мономах? А правнук Юрій, прозваний Долгоруким — одними з любов'ю, а другими — від безсилої зненависті? Чому ж у того Юрія вродився такий пустий син, як Ростислав? Адже мав Юрій вперто-мудрого сина Андрія, мав здобичливого Гліба, мав Івана, чесного й чистого. Щоправда, був у нього й занадто тихий Борис, і шаленець Ярослав, і нікчемний тілом і духом Святослав. Юрій, розгублений щедрою плодовитістю своєї жони, нічого не встиг додати своїм дітям, дарував їм свою любов, дарував велику землю, але того було мало. Бо найдорожче в людині — здібності й чуття. Позбавлена цих властивостей, вона перестає бути власне людиною, а тільки носить те чи інше наймення. Так сталося з Ростиславом. Коли б з ним заговорили про здібності, то з шанобливою ущипливістю він пояснив би, що здібності — ніщо. Люди ніколи не питають, що ти вмієш робити. Вони лиш хочуть знати, хто ти є, якого походження. Про чуття, ці невловимо-зникомі властивості, мови не могло бути зовсім. Досить повірити в свою винятковість, як усе в тобі напружується, і ти стаєш рабом власної вищості, благовознесення, куди незмога пробитися простим людським порухам, де не місце чуттям обережності й передбачливості; передбачливість іде поруч з мудрістю, вона оберігає від лиха сущого і дає змогу попередити настання нещасть, виступає мовби сестрою обережності, а раз так, то чоловік, позбавлений цих властивостей, неминуче має загинути.
Дуліб передчув загибель Ростиславову ще в перше їхнє побачення, коли, розбуджений зі сну в суздальській острівній баньці, глянув на обличчя молодого князя. Але то був погляд лікаря, що вгадує хворощі вже при їхньому наближенні до людини, хоч би якою здоровою видавалася вона зовні. Тоді Дулібові не йшлося про якусь неміч, що вже підточує Ростислава. Він вичув наближення хвороби, пожадливої й невблаганної. Ось дерево могутнє й зелене, а має впасти, і ніхто його від того не порятує, ніхто не скаже, від чого й коли воно впаде, але те станеться неодмінно. Так подумалося лікареві тоді.
Тепер уже знав напевне, що Ростиславу загрожує загибель з двох боків. Або ж стане він жертвою власної необережності, пиховитості, недбалості й зневаги до світу, а світ цього нікому не прощає і метаться жорстоко і швидко. Або ж не витримає того напруження, в якому, сам того не відаючи, перебуває з самого народження, вважаючи себе єдино здоровим і досконалим серед усіх, тоді як дні його вже полічені, на що непомильно вказує безкровність його обличчя, всезагальна брезклість, мертвий погляд очей, суцільне знесилення. Оболонка не важить. Зовні потужне тіло, могутня статура, маєстатичні рухи, владний голос — цього було задосить для душ невтаємничених, щоб повірити в ймовірну силу Ростиславову, та, лихо в тім, що й він вірив у свою силу, у свою вищість, у свою, сказати б, безкінечність, забуваючи про те, що хворіють лише здорові, а вмирають тільки живі.