— Хто ж то, — скалили очі кияни. — Ізяслав? Той заволодівав не самою владою, а й свободою, а Долгорукий — князь справжній. Великий князь.
Всі великі князі вмерли. Так велося завжди. Живі не належали до великих, не могли бути великими. Боги й володарі великі лиш тоді, коли мертві. Те ж, що не велике, може бути зневажене й відкинуте.
– І тоді знов прийде Ізяслав, а з ним поналазить повен Київ бояр, і всі з великими бородами і зашмаркані? Нам же любі суздальці Юрієві, молоді та гожі, та добрі, як янголи.
Від народження до смерті з простого чоловіка вимагають. Прості ж люди — нічого й нізвідки. Тепер настав час вимагати їм. Чого? Справедливості й хліба.
— Князь Довга Рука справедливий і годує хлібом. Ще й ніхто ніколи не годував цілий Київ. Забрав у бояр зерно й мед, м'ясо й рибу, хміль і просо — дав людям. Суди творять по совісті. Правди старі повернув. Нові наставляє. При Ізяславові з киян дерли без правд і без міри. Один боярин, знущаючись з своїх людей, примушував щовесни везти йому з Василева на санях, запряжених вісьмома парами волів, одне-однісіньке куряче яйце. Другий, бородатий і зашмарканий, мав утіху з того, щоб збирати перед двором смердів з своїх вотчин і змушувати їх бити цілий день один одного в груди й висолоплювати язики. Третій купив у Софії колону й заповів поховати себе в ній, щоб нічия нога не осквернила місця його поховання.
Простий люд не вірив зітханням ворогів Долгорукого, тут знали, що машкару понурої серйозності надягають лиш лицемірство й обман, навіть до сліз чернечих ставилися з підозрою, ось тоді й зникли понурі наклепники в Києві, а натомість зродилися відчайдухи, які задирали корзна киянкам з сміхом та хихом, сипали сіль у колодязі, обкидали на торжищах купців і роззяв нечистотами, їздили повз княжі та боярські двори на возах, повних гною.
Долгорукий непокоївся лихими вістями про Ізяслава, який никав довкола Києва, неначе голодний вовк; бентежила його мовчанка з Цареграда, звідки й досі не повернулися посли з принцесою ромейською; не міг утримати синів Андрія та Гліба, що рвалися до битви з Ізяславом; мав клопіт з своїм братом князем В'ячеславом, який несподівано став домагатися великокнязівського столу, вигукуючи: "Ти менший за мене! Вже в мене борода була, коли прийшов ти на світ!" Юрій віддав йому Вишгород, але старому князеві не хотілося нікуди виїздити з Києва, бо ж так багато літ ввижався йому сей город, чекав, щоб прикликали кияни його на цей високий стіл, а вони не кликали. Але ж відомо: тому зухвальцеві Юрію не стачало старшинства, ним володів лише він, В'ячеслав, то чому б мав виїздити з Києва?
В'ячеслав любив, щоб уночі, коли весь Київ спить, возили на возах дівчат побіля княжого двору і щоб дівчата співали. Вози туркотіли колесами по дерев'яних кругляках мостків, дівчата співали срібними голосами, наче янголи в раю, і ніби молодість поверталася до старого князя; він обхоплював сиву голову руками, шепотів: "Отак, отак". В чорній пітьмі розлунювалися срібляно-білі голоси дівчат, і В'ячеслав плакав над своєю старістю, і хотілося йому обійняти цілий Київ, якого ніколи не вмів утримати в руках.
Він помре за кілька літ, ставши врешті великим князем київським, помре вночі; не вози котитимуться тоді повз Ярославів двір; бо буде зима, — дівчата їхатимуть на санях і співатимуть так, як уміють співати лише київські дівчата, але вже не почує їх В'ячеслав.
Та ще коли те буде, тим часом старий князь вигідно розташувався на Ярославовім дворі. Юрієві мовби й місця не лишилося, та Долгорукий і не шкодував за тим. Як і в Суздалі, йому захотілося самотності, надокучали натовпи, які зустрічали щоразу, як він з'являвся на вулицях, набридали бояри й старша дружина, набридали нескінченні київські чвари, лихі чутки, тривожні розмови, таємничі випадки, неподобні вихватки якихось невловимих бешкетників. Князеві потрібна самотність для думання. Він умів усамотнюватися навіть тоді, коли довкола були сини й дружина; у великому ж городі, виходило, заховатися було тяжче. Тому з легким серцем поступився В'ячеславу Ярославовими палатами, а сам перебрався на Красний двір. Його, як і на Суздальщині, потягло розбудовувати, ставити нове, виказати перевагу над ворогами передовсім будуваннями, спорудами, бо те — зостається, в ньому розум, уміння й витворництво і князеве, і цілого народу. Зміцнив і перебудував Красний двір, став закладати палац з тисового дерева, присланого йому князем Володимирком аж з Карпат, на острові посеред Дніпра, на тому самому острові, де Ізяслав зганьбив сина Юрієвого Ростислава. Тільки будуваннями подолати можна і всіх ворогів, і недовір'я, і підозри, і навіть конечність свою людську на цій землі!
Новий палац на острові, ще й не викінчений, назвав Долгорукий Раєм, бо й що могло бути кращого на цій землі? Буйні розливи дніпровських вод довкола, соковиті трави побережжя, в затишку узгір'я Видубицький монастир, над ним — Красний двір, а далі — київські лагідно-зелені гори. Печерська обитель і десь вдалині, за поворотом ріки, вгадується під самим небом край київського валу, вгадуються верхи церков і теремів княгині Ольги, Володимира, Святополка. А внизу, понад Почайною, кипіння подільське, з якого мовби вихлюпується міст через Дніпро, поставлений Мономахом. Міст той, хоч і в руках у непокірливого воєводи Мостовика, однаково сповнює серце Долгорукого радістю й піднесеністю, бо де ще на світі побачиш таке диво!
Одне, безнадійне, відчаєне віче без князя, без бояр, без церковних ієреїв; і люди стали йти туди ще з досвітка, ніхто їм не перешкоджав, сторожа й собі приєдналася до натовпів, довго стояли там, ждали появи Долгорукого, перемовлялися й перегукувалися, тоді стали кричати зрозпачені, кожен намагався переситити іншого, були злі, голодні, відчаєні і безпорадні, і ось то тут, то там стали вириватися вигуки:
— До князя!
— На Ярославів двір!
— Де Довга Рука?
— Поставити його перед людом!
— Де наш хліб?
— Де мнясо?
— Дітоньки мруть!
— Всі погинемо!
— Де ж князь?
— Покинув люд!
— До князя!
— До Юрія!
І сталося майже так, як тоді, коли бігли вбивати князя Ігоря. Хтось кинувся перший, хтось хотів його наздогнати, ще інший хотів відстати — так вихлюпнулися з вічової площі й покотилися до Ярославового двору, забили його вщерть, задихалися в тісняві, нетямилися від крику, розпалювали себе ще більше тим криком.