По всьому тому Дуліб міг їхати куди хотів. Не дав собі бодай незначного перепочинку, не стали вони з Іваницею міняти й коней, ні верхових, ні для поклажі, а тільки погодували їх, бо в далеку дорогу завжди слід брати те, в що віриш, а в своїх коней вони вірили.
Дорогу їм значили спалені князем Ізяславом городи й пограбовані княжими дружинами села. Коли ж перебралися через Сейм і заглибилися в праліси, то не було в них ні позаду, ні попереду нічого й нікого, окрім безмовних дерев, причаєно оголених перед настанням зимової холоднечі, байдужої до людської долі, хоч якою б вона заповідалася — лихою а чи розкішною.
Зненацька за одну ніч упав сніг, і тепер пущі лежали під холодним блідаво-голубим небом якісь мовби затишніші, вирізьблювалося виразно на сніговій білості кожне дерево, яскріли під сонцем широкі галявини, причаєно темніли далеко попереду чорні бори, немов загроза для зухвальців, які наважуються до них наблизитися.
Двоє, навіть навіки здружених, все ж неоднаково дивляться на світ, бачать теж не те саме. Це нагадувало струмок у лісі, на обох берегах якого стоять сумно-зчорнілі вільхи. Все тут мовби однакове, і похилені до води вільхи, і засніжені береги (влітку вони зелені від густої трави); і вода тече між берегами однаково, тече вічно, напуває коріння дерев з однаковою щедрістю. Та тільки неоднаковою буде доля цих дерев. Обоє мають рано чи пізно впасти, але одне впаде від натиску вітру, може, ще молодим, а друге достоїться до глибоких старощів, коли вже не витримає власної ваги і зломиться коло самого кореня або ж стане поступово ламатися від вершини.
Людське око також вибирає собі довкола те, що найбільше відповідає душевному настроєві. Тому Іваниця вже першого снігового ранку щоразу натикався поглядом на горобину з кетягами темно-червоних ягід на гілках, притрушених снігом. Горобина чомусь нагадувала Іваниці босу дівчину на морозі — так би й зігрів її, заховав коло самого серця. А там трапилися на путі два дуби, що зрослися докупи коло самого кореня багато літ тому. Один, молодший, потрапив мовби в обійми до старого, вріс у нього нерозламно, з'єднав своє життя, свою долю з цим старим, могутнім, без марних побоювань, що той колись має звалитися під ударами бурі. Має впасти, та не впаде: молодший, син і брат, — утримає старого.
Дуліба найбільше вабили чомусь берези. Але не оті стрункі й білокорі, що збиралися в цілі гаї, звідусюди прихищені розложистими дубами. Щоразу впадали йому в око поодинокі берізки на узліссях, на голих буграх, відкритих усім вітрам і віялицям, нещасні, покручені, мов пальці в старого чоловіка, з хворобливими темними наростами на білій колись корі — вони були зовсім не схожі на отих гордих, пречистих, струнких, що ховалися в лісових захистках. А ті ще й дивилися на нещасних з жалем і погордою, так ніби вони самі були винні в своєму нещасті, а не безглуздий випадок, яким занесено колись насіння старої берези на таке голе, відкрите всім негодам місце.
Ось так і сам Дуліб — мов нещадно покривлена вітрами на буграх береза. Кинуло його, ще молодого і незахищеного, в несамовите вітровиння, і він поріс убоки, змарнував півжиття на темну, гріховну пристрасть і тепер чи й зуміє спокутувати своє пустоцвіття. Було тяжко на душі й водночас трохи смішно шукати схожість між власною долею і отими берізками на голих буграх. Бо то тільки на перший погляд усе довкола нагадує чимось людину з її незбагненною долею. Насправді ж людина неповторна в усьому: і в найвищому щасті, і в горі, і в біді, навіть у дурощах своїх. А він, Дуліб, коли подумати, окрім мудрого вміння, успадкованого від жінок свого роду, здається, нічого в своєму житті не мав. Почати б від служби в князя Володаря, далі — любов до його доньки, тепер розслідування київського вбивства, яке закінчилося несподіваною мандрівкою в далекі заліські землі, мандрівкою, слід визнати відверто, добровільною і від того, здається, ще безглуздішою. Бо чого б мав чекати від князя Юрія Довгої Руки? Коли той справді винен, то ніхто йому не завадить прибрати таких небажаних свідків, як приблуда лікар та його товариш. Коли ж немає в ньому ділі його вини, тоді князь з неменшою жорстокістю може покарати їх за образу гідності. Князь Ізяслав мав би не пускати їх у цю безнадійну подорож, та, видно, образився він Дулібовими словами про істину й справедливість і дав змогу своєму непокірливому слузі спробувати всі можливі приваби і наслідки отої химери справедливості, яка існує, цілком ймовірно, лише в уяві бездомних, безмаєтних людей, схожих на Дуліба та Іваницю.
Тепер розповідь неминуче має перейти на Юрія, в землю суздальську. Сказано-бо в одній вельми давній книзі так: "Се повість велика єсть, але ми, ліності ради, від многа мало ізбрахом".
Князь Юрій мився в баньці. Лежав на дерев'яній лаві, гарячі клубки пари бурхали від купи розпеченого каміння, на яке бризкав ківшиком воду князівський розтоптувач чобіт Вацьо. Від скаженої пари в грудях так пекло, ніби туди нагорнули сухого палого листу; мало хто міг витримати це. У Вацьові обов'язки, власне, й не входило висиджувати разом з князем у баньці та ще й поливати водою розпечене каміння, першим приймаючи вибухи пари; з нього досить було самого розтоптування нових чобіт для князя, більшого ніхто й не вимагав, але Вацьові полюбилися баньки мерянського племені, ще більше любив він свого князя, тому й ковтав, покректуючи та поахкуючи, кляту пару, вигукуючи при тому:
— Вацьо, як я попарю мого князя, то ніхто так не попарить!
А в цей час жилавий, білявий меря, чоловік, що навіть імені ще християнського, здається, не встиг здобути, шмагав щосили князя віником, і від того віника пахло березою, дубом, ялівцем і ще чимось хмільним. Князь змолоділим голосом покрикував:
— Ой же ж гарно! Ну ж бо ще!
Непростеженим рухом меря відкинув розтріпаний уже віник і вихопив з дерев'яного чаника віник новий, замашніший, набагато довший, хльосткіший, бо вплетено в нього було між густим листям колючу гіллячку з священних лісів племені меря. За першим ударом князеві ще не дошкулило, він крикнув, як і перше:
— Ой же ж гарно!